Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

День української писемності і мови (9 листопада) – засади свята

Мова у житті кожної людини це не просто спосіб спілкування, а ще й здатність мислити і виражати свої думки, аналізувати події, які відбуваються в житті. Мовою ми пояснюємо всі явища – фізичні, духовні, соціальні, які відбуваються на землі і за її межами.

Мова це ще історична пам’ять про життя народу, починаючи з доісторичних часів.
Українська мова – державна мова України. Вона також є рідною мовою українців не лише тих, які проживають в Україні, а ще й тих, які проживають за її межами: у Росії, Білорусії, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.
        
За своїм походженням українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона входить до східнослов’янської підгрупи слов’янської групи мов (до західнослов’янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов’янської- словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов’янська мови).
          
Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов’янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов’янська доба тривала близько 2000 років.
         
За традиційною версією походження східнослов’янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов’язковою, вважалося, що після завершення праслов’янської епохи розпочався спільний східнослов’янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов’ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов’янські мови – українська, російська та білоруська – як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вирізняють українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало. Таким чином, робимо висновок про те, що в наслідок історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу, може свідчити про те, що після розпаду праслов’янської мовної спільності в цьому ареалі, почав формуватися український етнос і відповідно – українська мова. Вона перейняла від праслов’янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов’янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей. Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов’янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.

З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський, а основоположником – Т.Шевченко. Дітям можна прочитати першу дію яскравої п’єси “Наталка Полтавка”, яка зображує  побут традиційного  українського села.


Писемність
Питання походження слов’янської писемності залишається досі остаточно не з’ясованим. Але однозначно визнано факт її існування ще до Хрещення Русі. Про це маємо декілька свідчень у стародавніх літописах.

Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма – кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”).

Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з’єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов’янських країнах.

Кирилиця – цілком оригінальна система слов’янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов’янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.
Матеріал підготувала: Вікторія Сеуканд

Поділитися в соц. мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet