Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

“День Святого Валентина?” – стаття відвідувачки нашого сайта

Щойно українці відсвяткували (хто святкував) Різдво Христове й Новий рік, щойно більш-менш, до наступного разу, вляглися «святкові» дискусії, доповнені цього року полемікою про політкоректні вітання «Season’s Greetings», що вже сягнули й України. Аж ось прийшов лютий, й наближається 14 число – День святого Валентина. Ще до чергового загострення відповідних обговорень,  «валентинки» заполонили Інтернет та кіоски, а реклама з експлуатацією Валентинової теми – вітрини різноманітних магазинів.

Валентинів день вже мандрує Україною, хочеться це комусь чи ні. Напевно, він таки може «зачіпати» чимось – власне, причетністю до такого феномену, який в певний час та в певному настрої стосується всіх або майже всіх. Зрештою, кохання – це така річ, що привертає увагу і значно дискусійнішими шляхами. День святого Валентина вже відзначає не лише якась частина закоханих, але й проводяться колективні заходи – від ранків у дитячих садочках, вечорів в школах-інститутах – і до різноманітних концертів, секс-парадів та корпоративних вечірок. Не помічати (а тим паче, відмінити) Валентинові відзначання вже просто неможливо. Питання лише в тому, як вплинути на святкові «пропозиції».

Насамперед, науково обґрунтованої інформації про Валентинів день небагато, а от різноманітних популярних описів, від більш-менш нейтральних до відверто попсових, невіглаських – не бракує (в інтернеті їх число, разом зі сценаріями «свята кохання» різного культурного рівня, сягає сотень тисяч). Останні, за рідкісним виключенням, є вульгарні, й дуже далекі як від святих, так і від кохання. І це, зрозуміло, разом з нав’язливою рожевою рекламою будь-чого, справедливо обурює всіх, кому не байдужа українська культура й духовність. Ми не будемо зупинятися на аналізі такої критики, яка спрямована на День святого Валентина як на провідник «гнилих західних впливів», і такої, котра виходить також з невизнання Валентина як святого (чи взагалі – з невизнання святих). Натомість зосередимося на проблемі «тут і зараз» з точки зору духовних та культурних національних українських інтересів, залишаючи загальну історію святого Валентина та його Дня історикам Церкви.

Зрозуміло, що стараннями «шанувальників» з тих, яким аби щось посвяткувати (особливо з «суничкою») чи принагідно більше продати, можна загидити або принаймні спопсувати будь-які, наші й ненаші традиції. Тоді, якщо віддати День святого Валентина таким святкувальникам «на відкуп», це буде ще один новотвір, примітивний та бездуховний, серед і без того проблемного календаря наших і не наших свят.

Але, мабуть, краще було б, як це не прагматично звучить, День святого Валентина зробити корисним. Спробувати зробити його своїм, світлим, піднесеним – для тих, кому це, можливо, потрібно. Адже все одно навколо 14 лютого все у “валентинках”, то хай би підлітки-молодь та ті дорослі, які щасливі своїм бажанням вітати в цей День (і щодня) кохану людину, мали б щось достойніше, ніж «Валентинову» рекламу різних товарів, секс-паради й конкурси, музичний примітивний «любовний» шансон та вже майже обов’язково-політкоректні поздоровлення слащавими чи й порнографічними “валентинками” кого завгодно – від керівників до однокласників. Не претендуючи на прирівняння Дня святого Валентина до головних християнських, традиційних в Україні свят, і до питомих українських духовних традицій, творче одухотворене «освоєння» Валентинова дня може бути особливо потрібне дітям й молоді, які народилися пізніше його «пришестя» в Україну, і які вже бачать його навкруги в одному ряді з іншими святами (як це є пересічно в нецерковному середовищі та в родинах без твердих церковних традицій).

Втім, і серед інших, значно першорядніших завдань відродження й розвитку українських духовних традицій, така пропозиція не є цілком чужою для вітчизняних теренів (а значить, може й не лише не суперечити українському культурному полю, але й не без користі та підстав вписатися в його природну палітру). Справа в тому, що святий Валентин вже «бував» на українських землях, про що каже, зокрема старокиївська легенда, збережена в пам’яті киян із старокиївських родів.    

Відповідний історичний контекст є цілком вірогідний. Говорячи про «передісторію», варто нагадати: в Києві ще княжому, домонгольському, були католицькі храми, діяли ряд орденів (зокрема, бенедиктинці, домініканці та францисканці, що підтверджується місцевими й не тільки джерелами та описано в науковій літературі), а київськими католиками були не лише поляки та інші іноземці київських колоній. В останніх були й київські родичі-свояки, і друзі-кияни, які спілкуючись, знайомилися з деякими традиціями, частина з яких тою чи іншою мірою або творчо наслідувалася, або в них просто брали якусь участь. Хоч і з перервами, в Києві діяли католицькі храми, а кияни-католики – більшим чи меншим числом – жили й живуть досі. Оцінка діяльності католиків в українських землях в період їх несамостійності була неоднозначною, а пізніше подавалася вона переважно однобоко. Хоч, дійсно, в історії бувало всяке, але той самий Київ знавав куди страшніших зайд. Можна було б навести чимало прикладів корисних для нього речей, які зробили католики, в тому числі місцеві. Загалом же, католицизм (та протестантизм) наближали до здобутків (і проблем) ширшого європейського світу, і для цього православним киянам не обов’язково було міняти конфесійну належність.

Підтвердженням того, що в київські духовні сторінки вписані й католицькі складові, була як жорстка російсько-імперська й жорстока радянська цензура людських про це згадок, так і, власне, самі ці згадки. Адже одна справа була – залишити деякі костели (під музей атеїзму чи склад), а інша – дозволити публічні згадки про живі, теплі свідчення відповідної спорідненості. Однак деякі такі свідчення все ж дожили до сучасності, адже не знищили всіх, хто міг їх передати. Одним з них є київська оповідка про святого Валентина.

Те, що спомин цього святого і зараз є в Католицькій Церкві (і не має нічого спільного з попсовою рекламно-споживацькою чи розгнузданою його експлуатацією), як і той факт, що мощі цього святого зберігаються нині в храмі Української Греко-Католицької Церкви на Львівщині – є відомо. Також відомо, що в цей день в католицьких храмах можуть молитися за всіх, хто щиро кохає, подружні пари дякують одне одному за любов та моляться за її вічне продовження (особливо зворушливо спостерігати за старенькими парами). Натомість час, коли «бував» святий Валентин в Києві, навряд чи можна встановити, поскільки в легенді він невизначений. Однак ймовірно, що йдеться про пізньо-середньовічні часи. За тих часів в самій Католицькій Церкві ставилися до цього святого неоднозначно. Але в ряді католицьких країн таке свято було, і навіть не лише суто молодіжне.

Вірогідно, його «принесли» в Київ тамтешні гості, або кияни, які мандрували тими краями, а нашій київській молоді свято сподобалося (що нескладно уявити). В Києві діяли, хоч і з перервами, ряд католицьких навчальних закладів (для світських), де вчилися не лише католики. Можливо, якраз їх учні і стали героями тієї цікавої історії. Напевно, навряд чи в Києві були масові святкування-валентинки, але були ж й інші локальні місцеві спудейські, магістратські, цехові свята і традиції.

Так чи так, в легенді про святого Валентина фігурують звичайні кияни, яким допомогли зберегти та освятити кохання свята Ольга та святий Валентин. Крім такого, мабуть, можливого лише в Києві, поєднання небесних помічників, вся легенда просякнута саме київським духом – духом міста, споконвічно відкритого до зв’язків з іншим європейським світом, міста-колиски непересічної культури, яку не подужали цілком вигасити та переінакшити всі загарбники. Адже в оповідці не згадується про якісь конфесійні проблеми, чи кохання всупереч волі батьків, чи бучні зради й не менш бучні примирення (питання було в тому, щоб закохані могли одружитися, не відмовляючись водночас від інших сімейних турбот та від реалізації своїх покликань).
Ця – вже сучасно адаптована – легенда, як сценарій для дитячої вистави, була кілька років тому запропонована у якості здорової, доброї альтернативи навалі примітивним «Валентиновим відзначанням», що вже входили в Київ. Перша відома вистава було поставлена на Валентиновій вечірці не римо-католиками (така іронія долі, може, й має сенс), а молодими київськими греко-католиками. Та вечірка дуже сподобалася тодішнім учасникам і гостям (серед яких були римо-католики, православні, атеїсти та ще всякі кияни), і стала прикладом корисної творчої адаптації Валентинового свята.

Отже, можна не сприймати Валентинів день, обурюватися, захоплюватися, кпинити, піддаватися, ігнорувати. А можна – відкидаючи вульгарність попсових святкувань деяких «шанувальників» та мішуру комерційних пропозицій, наповнювати своїм. Таким чином, українські духовні традиції отримуватимуть не черговий «удар нижче пояса», а доповнюватимуться і збагачуватимуться осмисленням інших традицій, які, поруч центральних та найбільш поважних, ставатимуть для наступних поколінь українців теж домашніми. Головне, щоб питомі та освоєні традиції були не обов’язковим офіціозом чи примітивними, духовно-вихолощеними звичками, а скарбницею Духу, яку українці не лише відкривають і з неї черпають, але й яку доцільно наповнюють.
Стаття: Ольги Володимирівни Недавньої

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet