Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

Серце матері – Румунська народна казка

Прапор РумуніїСеред високих гiр стояла невелика фортеця. Там, у маленькому будиночку, жила колись одна вдова: чоловiк її, як це часто буває серед мешканцiв фортець, загинув на вiйнi.
У тiєї вдови було двоє дiток: хлопчик i дiвчинка. Хлопчика звали Войнiчел, а дiвчинку – Гарнiкуца, тобто Хоробрий i Працьовита. Жили вони дуже бiдно. I радiсно вдовi було лише тодi, коли вона дивилася на своїх дiтей.

Якось до фортецi в’їхала карета. Такої карети ще нiхто тут не бачив – оздоблена золотом, коштовним камiнням, а в запрягу витанцьовувало дванадцять чорних коней-скакунiв, самi як вогонь, збруя на конях срiбна, у гриву вплетенi стрiчки та жовте пiр’я. Слiдом за каретою верхи їхала юрба слуг. Усi озброєнi до зубiв, у позолочених кольчугах.

В передку карети сидiв бородатий кучер у гаптованiй золотом парчевiй лiвреї, а в самiй каретi, розвалившись на подушках, сидiла панi. Була вона стара, огрядна, злими очима зиркала на зустрiчних людей.
Карета проїхала через подвiр’я фортецi до вдовиного будиночка.
Дiти саме бавилися в садочку, а мати з заклечаного ганку стежила за їхньою грою та шила їм сорочечки. Панi пихато звернулася до матерi:
– Я – Богацiя!6 (6 Богацiя – багатство (рум.).)Я – наймогутнiша королева! Мої багатства – немiрянi, моїх слуг – не злiчити!.. – Потiм уже м’яко, вдавано улесливо: – Я чула про твоїх дiтей. Знаю, якi вони добрi та слухнянi, i приїхала сюди, щоб ти вiддала їх менi… Разом iз ними будеш щасливою й ти!
Мати серцем вiдчула небезпеку, схопила дiтей на руки, пригорнула до себе й вiдповiла:
– Не вiддам я їх тобi! Багатство твоє здобуте грабунками та вiйнами… Нiякого щастя в такому багатствi нема. Воно приносить тiльки горе. Моє щастя – це моя праця та мої дiти. Iди геть звiдси, Богацiє, iди, ти нам не потрiбна!
– Слухай мене, бо погано буде! – заскреготiла Богацiя зубами. I тут же лагiдно, медовим голосом додала: – Я хочу зробити з твого сина ватажка витязiв. Вiн воюватиме проти моїх ворогiв, охоронятиме рабiв моїх та добуватиме дедалi бiльше для мене скарбiв! Вiн здобуде собi славу! А дочку твою я повезу до себе, щоб вона жила поруч зi мною в моєму золотому палацi!
Мати ще мiцнiше пригорнула дiтей до себе i, гнiвна та безстрашна, вказала пальцем на дорогу, що вела з фортецi.
Панi розгнiвалась, обличчя її почорнiло й перекривилося вiд лютi. Вона вихопила з кишенi шовкову хустку, махнула нею перед материним обличчям. Вiд хустки повiяло отруйним запахом – мати знепритомнiла.
Воїни в золотих кольчугах накинулись на неї, вирвали з її рук дiтей, i карета вмить зникла з фортецi.
Опритомнiла бiдолашна мати i не знайшла своїх дiтей. Вiд жаху та горя мати не знала, що їй робити, i заплакала.
Але слiзьми горю не зарадиш, дiтей треба рятувати. З цiпком у руках i з торбиною за плечима пiшла вона в далеку важку дорогу. Всiх зустрiчних розпитувала про своїх дiтей, але їх нiхто не бачив.

А мати йшла i йшла, все далi й далi – широкими полями, густими лiсами, переходила бродом великi рiки…

У дорозi матiр захопила зима. Люди й звiрi принишкли й поховалися. Тiльки мати все йшла i йшла…
Якось опiвночi пiдiйшла вона до пiднiжжя стрiмкої, мов стiна, гори, та такої високої, що вершина її ледве виднiлася серед чорних хмар. Мати видиралась на вкритi кригою скелi, обривалась i знову, чiпляючись скривавленими руками за виступи та розколини, пiднiмалася все вище й вище.
Раптом мати побачила вгорi на стрiмкiй скелi величезного беркута. Вiн погрозливо змахнув крилами, але мати не злякалась.
– Беркуте, беркуте, чи не знаєш ти, де палаци Богацiї?
– Кру!.. Кру!..- закричав у вiдповiдь беркут i вдарив дзьобом у скелю.- Я знаю, де палаци Богацiї! I дорогу туди знаю! Але я – Холод! Я не покажу тобi дороги, поки ти не вiддаси менi чудових золотистих кiс, якими я прикрию свою голову й тiло!..

Мати, не задумуючись, розплела свої розкiшнi шовковi коси й простягла хижому птаховi:
– Вiзьми мої коси! Тiльки покажи дорогу!..
Беркут закутався в коси i хрипко закаркав:
– Он там, далеко-далеко, темний лiс. За ним дорога, яка приведе тебе до палацiв Богацiї. Але лiс той безмежний, густий, як вiник, а в ньому повно диких звiрiв. Тобi не вдасться пробратися через нього!..
Беркут iще не закiнчив каркати, а вдова вже пiшла в дорогу. З неймовiрними труднощами перебралася вона через обледенiлу гору, провалювалася в снiговi замети, вибиралася з них i все йшла i йшла вперед, аж поки опiвднi опинилася в дрiмучому лiсi.
Пралiс був такий густий, що мати ледве пробиралася мiж деревами та колючими чагарниками, якi шматували одяг i рвали тiло.
Вона була вкрай стомлена i виснажена, а в очах її свiтився такий сум, що навiть хижi звiрi не наважувалися чiпати її. Та ось вискочив здоровенний сiрий вовк i закричав:
– Що тобi тут треба, жiнко, i як ти посмiла зайти в мої володiння?
Бiдолашна мати зупинилася перед сiрим вовком i заплакала:
– Вовче, володарю лiсу! Я нiколи б не наважилась зайти в твої володiння, коли б королева Богацiя не вкрала моїх дiтей… Вибач менi i скажи, будь ласка: куди йти, щоб потрапити до її палацiв?
Вовк, ошкiрившись, вислухав матiр, а потiм завив:
– Ти повинна вiддати менi свої бiлi зуби, бо я – Голод! Я вiчно голодний, а мої зуби вже затупилися! Тiльки тодi я покажу тобi, куди поїхала Богацiя!
Мати вiддала вовковi свої бiлi, мов перламутр, зуби.
– Ось тобi мої зуби, вовче! Тiльки скажи, куди менi йти?
– Он туди! – показав вовк.- Бачиш пiски, що сяють пiд сонцем? Тiльки ти нiколи туди не дiйдеш! Нiколи! Чуєш?
Та мати вже не слухала його. Вона поспiшала в синю далечiнь. Iшла довго-довго. I ось, нарештi, дiйшла до сипучих пiскiв, що сяяли пiд сонцем. Ноги її глибоко вгрузали в пiсок, спека обпалювала тiло. Мучила спрага. I нiде жодної краплини води.
Господаркою цього краю була велика жаба iз зеленою зморщеною шкiрою та вибалушеними, наче блюдця, очима.
Мати попросила жабу, щоб та показала дорогу до палацу Богацiї. Жаба пильно подивилася на неї своїми банькуватими очима i заквакала:
– Знай, жiнко, що я – Спрага. Я скажу, куди треба йти, але тiльки тодi, коли ти вiддаси менi свої рожевi нiгтi. Я ритиму ними пiсок, щоб знайти воду!
Не промовила мати нi слова. Мовчки вiддала жабi свої нiгтi й пiшла туди, куди та сказала…

Довго ще мати ходила, багато зазнала страждань i мук, аж раптом, перед заходом сонця, помiтила на вершинi сiрої стрiмкої скелi золотий палац. Скелю обмивала каламутна й чорна, немов глибока нiч, вода. Палац був прекрасний. Але наскiльки вiн гарний, настiльки ж ядуче повiтря висiло над ним… Мати згадала, що саме таким запахом вiяло й вiд хустки, якою махнула їй в обличчя Богацiя…
Отже, це i е палац Богацiї.

Над каламутною водою перекинувся перловий мiст, з’єднуючи берег iз палацом. I мати пiшла тим мостом. Серце її повнилося радiсними надiями. Ослаблими руками вона постукала в єдинi великi ворота, якi вели в палац. Але нiхто їй не вiдповiв. Мати ще раз постукала. Потiм стукала ще й ще… Тiльки тодi, коли на небi зiйшов мiсяць, ворота вiдчинилися. I побачила мати на порозi палацу привида.

Це був сторож – напiвлюдина, напiвсобака. У нього крила, як у кажана, волосся та борода – немов з колючого бур’яну, а зуби в ротi – сталевi.
Не злякалася мати потвори-сторожа, впала перед ним на колiна.
– Скажи, будь ласка, де мої дiти? Пожалiй мене, скажи!
– Ха-ха-ха! – зайшовся сторож смiхом.- Пожалiти, кажеш? А чи знаєш ти, жiнко, що я – Безжалiсний?! Я – сторож Богацiї, сторож усiх її багатств. Дiти твої тут. Тут i iншi викраденi дiти. Але я тебе не пожалiю!..
Мати, плачучи, впала на колiна, благала сторожа, надiючись якось пом’якшити його серце. А вiн лише глумився iз щирих материнських слiз.

– Саме тепер,- сказав вiн,- через кiлька днiв твоєму синовi Войнiчелу виповниться стiльки рокiв, що його можна посилати на вiйну! Вiн служитиме нашiй королевi. Вiн здобуде для неї новi багатства, а сам загине. Зрозумiла? Загине на полi бою!
– Загине? Мiй Войнiчел загине? – заламала мати з горя руки.- А моя дiвчинка Гарнiкуца? Що станеться з нею?
– Вона в золотих покоях королеви. Разом з iншими викраденими рабинями вона тче полотно, щоб збiльшувати багатства королеви.

Два днi й двi ночi плакала мати, благаючи Безжалiсного. З її слiз бiля палацу утворився ясний та чистий струмок, i води його потекли вниз. На третiй день, коли Войнiчела разом з iншими хлопцями мали посилати на вiйну, сторож вiдчинив мiднi ворота й сказав матерi:
– Королева передала – вона згодна вiдкласти похiд хлопцiв на вiйну, якщо ти вiддаси їй своє материнське серце.
– Вiддам! – прошепотiла мати.- Аби тiльки мiй син не йшов на вiйну грабувати й убивати людей…
Вона вирвала серце з грудей i вiддала його.
Сторож зареготав, задоволений з того, що вдалося обманути жiнку: вирване серце не рятувало сина вiд походу. Вiн схопив серце матерi й понiс його Богацiї. Королева на радощах звелiла кинути серце до iнших скарбiв.
А вимучене серце, сповнене великою материнською любов’ю, стало так гаряче грiти, що вiд його тепла розтопилися всi кайдани невiльникiв i розвiявся отруйний запах. З вiдiмкнутих темниць вийшли хлопцi й дiвчата. Вiльнi й радiснi, вони збиралися в розкiшних садках.
Побачивши це, королева перелякалась i разом iз своїми прислужниками сховалася в потаємному пiдземеллi.
На мiсцi, де мати вирвала своє серце, вирiс величезний кущ троянд, усiяний прегарними квiтами. Попiд кущем тiк струмок материнських слiз. Тут i зустрiлися Войнiчел та Гарнiкуца. Вiдколи вони були в палацi, не бачили одне одного. Тепер вони не могли наговоритися, розповiдаючи про себе та згадуючи матiр… Брат i сестра так i заснули бiля куща, думаючи про матiр.
Схилившись над головами Войнiчела й Гарнiкуци, трояндовий кущ пестив їхнi обличчя й нiжно шелестiв. Той шелест перетворювався в хвилюючi слова, що лилися у вуха братовi й сестрi.
I дiти проснулися. Войнiчел заграв на рiжок i всiм, хто пiдходив на цей клич, розповiдав про те, що почув вiд троянд.
Запаленi справедливим гнiвом, викраденi сини озброїлися мечами, що готувала для них Богацiя, i зайшли в палац. Хлопцi знищили королеву, Безжалiсного та усiх її прислужникiв i вщент зруйнували все королiвство Богацiї. На мiсцi золотого палацу виникла родюча земля.

Потiм Войнiчел iз побратимами пiшов у наступ проти Холоду, Голоду й Спраги. Водночас хлопцi шукали живої води, щоб повернути життя матерi.
У довгих походах i в тяжкiй боротьбi вони знайшли всiх потвор i знищили їх. Не знайшли тiльки живої води. Тому, незважаючи на перемогу над злом, люди були похмурi й невдоволенi.
Тим часом трояндовий кущ перемiнив свої квiти на червонi плоди, що падали з гнучких гiлок у ясний та чистий, як сльоза, струмок, i хвилi несли трояндове насiння по всiх усюдах свiту.

Войнiчел з Гарнiкуцою стояли бiля рiдного куща i в шелестi його чули слова матерi:
– Не журiться, дiти мої! Жива вода – у ваших вчинках, у ваших дiях. Серце моє бiльше не стiкає кров’ю, бо ви живете в мирi, бо зникли Холод, Голод i Спрага. Працюйте, дiти мої, будуйте прекрасну i сильну фортецю. Укрiплюйте її з року в рiк. Спiльно живiть у цiй фортецi, у мирi й достатку!..
Знову заграв рiжок Войнiчела. Брат i сестра розповiли людям те, що почули, i люди громадою взялися будувати нову фортецю.
Трояндовий кущ, що вирiс iз серця матерi, опинився в центрi нової фортецi, спорудженої чесною працею. Дiти, визволенi з рабства любов’ю матерi, завжди укрiплювали свою фортецю й досi живуть щасливо.

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet