Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

Пригоди маленького павука (казка)

Автор Олег Шелепало

матеріал розміщено з особистого дозволу автора для дитячого сайту Левко, авторські права захищені

Знайомство

Навесні, разом з багатьма братиками та сестричками, з’явився на світ маленький павучок. І був він дуже непосидючий. Не всти вилізти з кокона, як почав метушитися, бігати, навіть стрибати. І до того загрався, що не помітив перед собою калюжу і впав у воду. Від несподіванки павучок мало не втопився, та з переляку відчайдушно заборсав ногами і відчув, що пливе. Коли ж вибрався на сухе, радісно мовив:

Ось який я! Вже й плавати вмію.

Братики та сестрички засміялися:

Плавати вмієш, а по рівній землі ходити не навчився.

Старші павуки, що поважно сиділи на своєму павутинні, захитали головами:

Не гоже павукові дзигою бути…

Дзига! Дзига! – почали дражнитися інші павучки.

Подумаєшь, – не дуже збентежився наш павучок,– ще подивимося, хто з нас ким буде.

Ім’я Дзига відтоді до нього мов приклеїлося. Але це його не турбувало. Дзига, все–таки краще, ніж який–небудь Тюхтій, Невстигайко чи Безпорадченко.

Наступного дня найстарший павук зібрав новораноджених на невеличкій лісовій галяві.

Павучки розмістились рядочком і приготувалися слухати. І Дзига прилаштувався до гурту. Але сів трохи позаду.

Ми з вами проведемо три уроки, – почав павук–учитель.– Сьогодні я розповім про наших ворогів. Завтра навчу вибирати зручні місця для пасток. А наостанну покажу, як плести павутиння…

Дзига вислухав перші слова вчителя і вирішив, що з нього досить. “Виявляється, не так вже й багато мені треба вміти”,– подумав,– “ворогів я не боюсь, а їжу собі й так знайду – без всяких там уроків та пасток”. Розваживши таким чином, павучок відповз убік і втік з галяви.

Перші прикрощі

Насамперед Дзига вирішив добре роздивитися довкола. Знайшов на узліссі молоденьку берізку і поліз угору. Хоча кора деревця була гладенькою, павучок таки видряпався на його найнижчу гілочку. Але тут подув вітерець, і зашелестіли зелені листочки. Дзига вперше почув такий сильний шум, злякався і полетів вниз.

На щастя, він був легенький і приземлився м’яко, лише трохи вдарившись.

Ця невдача, як і перша з калюжою, зовсім не засмутила Дзигу, і він знову видряпався на гілку. Тільки цього разу згадав, що за кожним павуком має тягнутися тоненька прозора ниточка. Отож і собі випустив павутинку й прикріпив її до гілочки. Коли ж знову подув вітерець, навмисне відпустив лапки і повис на тій павутинці.

Це так сподобалось павучкові, що він кілька разів звбирався на гілочку і падав, гойдаючись на власній гойдалці.

Набавившись досхочу, Дзига вирішив прогулятися лісом. Але не знав, що робити з павутинкою. Залишати було шкода, тому, відчепивши від деревця, тягнув ниточку за собою.

Коли павучок трохи відбіг од берізки, павутинка раптом натягнулася. “Ой, хто це ухопився за неї?” – злякався Дзига.

Від жаху в нього потемніло в очах, і, навіть не озирнувшись, він кинувся навтьоки.

А ниточка все більше натягувалась, позаду наростав загрозливий шерхіт.

Наздоганяє! Наздоганяє! – розпачливо шепотів павучок.

В цей час павутинка обірвалась, і Дзига сторчака полетів уперед. “Це кінець”, – вирішив павучок. Чекав, що за мить усі його вісім ніжок захрумотять на великих зубах страшного звіра.

Проте нічого не сталося. Боязко озирнувшись, павучок подивився назад. Там нікого не було, лиш неподалік лежала обірвана павутинка. Її кінчик, виявилося, зачепився за корінчик маленького листочка. Тікаючи, Дзига тягнув той листочок за собою, тому й чув позаду незрозумілий шерхіт.

Соромно стало павучкові, що він злякався звичайного листочка. Добре, що хоч ніхто цього не бачив і не підніме його на глум.

Ще не встиг Дзига заспокоїтись, як почув над головою голосне дзижчання. Прямо перед ним з’явилося якесь чудовисько.

Шестилапе, з великими прозорими крилами, воно поважно сіло на траву і закрутило на всі боки виряченими сітчастими очима. Дзига злякано принишк.

Проте чудовисько навіть не звернуло уваги на павучка. Знялося в повітря і швидко зникло за деревами. Ніщо б не змусило Дзигу в ту мить продовжити прогулянку.

Захеканий і збуджений, він повернувся до братиків і сестричок і розповів їм про свою зустріч з чудовиськом, про його страшні очі і лапи. Але викликав цим лиш веселий сміх. Павучки так реготали, що аж на спину поперекидалися.

Та це ж була муха! Звичайнісінька муха! – качалися по землі, не взмозі звестись на лапи.

Дзига думав, що не переживе такої ганьби. Присоромлений, він відповз убік. А його братики й сестрички ще трохи посміялися і, врешті, розказали непосидючому павучкові вссе, що почули в той день від учителя.

Перше полювання

Пройшло ще два дні. Коли ви подумали, що Дзига схаменувся і після того слухняно сидів на уроках, то негайно відкиньте цю думку. Він не міг і хвилини посидіти спокійно. З ранку до вечора бігав, грався, гойдався на своїх павутинках.

Щоправда павучок виявився здібним учнем. Уже не тікав від мух, не плутався в павутинні і нізвідки не падав.

Четвертого дня ніяких занять не було, і маленькі павучки з самого ранку взялися плести павутиння. Напередодні вони уважно слухали вчителя, а тепер вправно і швидко лаштували свої пастки. Лише Дзига нічого не робив.

Навіщо воно мені, – говорив,– я й без пастки наловлю собі комах.

Але мухи літали занадто високо. Коли ж і сідали на землю, то павучок не встигав поворухнутися, як вони здіймалися в повітря.

До полудня Дзига впіймав лише одну попелицю, що відбилася від стада. Вона була така маленька і така худа, що, з’ївши її, павучок навіть смаку не відчув.

Тим часом його братики і сестрички закінчили плести павутиння. В деяких пастках вже борсалися необережні мухи.

Побачивши це, Дзига ковтнув слинку і виліз на низенький кущик, щоб сплести павутиння й собі.

Головне, подумав, прокласти верхню перекладинку. Далі буде легше.

Павучок випустив з черевця павутинку, але вона просто повисла донизу. Тоді вирішив діяти по–іншому. Приклеїв кінець нової павутинки до гілочки і почав по ній опускатися. А коли натрапив на іншу гілочку, знову прикрепив свою павутинку.

О! Це вже щось! – вигукнув радісно,– Тепер все буде гаразд.

Дзига вишикував у ряд багато інших ниточок, недбало поскріплював їх між собою і залишився дуже задоволеним.

Не біда, мовляв, що його пастка не схожа на інші, головне, що сам її придумав.

Весь наступний день Дзига сидів під листочком і чекав на здобич. Але нічого не вполював. Бо ж і місце для пастки вибрав невдало – там, де майже ніхто не літав, і дірки між павутинням були такі, що комашки легко крізь них проскакували.

Аж під вечір якась маленька мушка примудрилася потрапити в його пастку. Певно, як і Дзига, вона втікала з уроків і нічого в світі не знала.

Врешті павучкові довелось таки змиритися і піти до братиків та сестричок, аби навчитися в них плести павутиння.

Робота була важка, марудна. Та не встиг Дзига закінчити її, як у пастку потрапити велика товста муха. Вона наче знала, що павучкові за його працю треба зробити хороший подарунок.

У дорогу

Минув місяць відтоді, як Дзига з’явився на світ Божий і леть не втопився у маленькій калюжці. Павучок підріс, набрався розуму. А за спритністю йому взагалі не було рівних. Ніхто не вмів так вправно ловити комах, як він.

Але Дзигу і далі не приваблювало спокійне, сите життя. Хотілося чогось незвичайного, якихось пригод.

Сидячи на своєму павутинні він уважно прислухався до пташок, які далеко літали і багато бачили. Як цікаво вони розповідали про чужі країни, про інші землі. Але найцікавішою завжди була розповідь про місто.

Там жили великі двоногі істоти. Бігали з неймовірною швидкістю велетенські жуки на чотирьох круглих лапах, а ввечері спалахували тисячі яскравих світлячків, що освітлювали все навкруги, як сонце.

Дзига захоплено слухав ті оповідки. Все більше і більше розпалювалося в ньому бажання потрапити в місто. Але туди він міг дістатись лише повітрям. Братики та сестрички намагилися відмовити Дзигу від цієї дивної мрії.

Ти ж не вмієш літати, – казали йому.

Але він нікого не слухав.

Не сила мені сидіти на одному місці, – відповідав.

Цілими днями він думав як йому навчитись літати. І от якось…

Дзига сидів на самотньому кущику посеред великої галяви і, граючись, випускав з черевця павутинку. Але враз подув вітерець, ниточка затріпотіла і потягнула павучка за собою. Він, поки міг, тримався, а потім відпустив лапки.

Проте Дзига виявився надто важким, а ниточка надто короткою. Тому, трохи пролетівши, він упав під якимсь деревцем.

Тепер я знаю, як літати! – вигукнув Дзига.

Павуки, що бачили його політ, засперечалися.

Він ніколи по–справжньому не полетить, – говорили одні.

Раніше ніхто не вірив, що він бодай трохи протримається в повітрі, – заперчували інші,– а, бачите, куди його занесло.

А Дзига вже виліз на деревце, під яким опинився. Він уже знав, що робитиме далі. Він прикріпив павутинку до гілочки, і лише тоді почав її збільшувати. Ниточка під вітром розправлися, утворивши петлю. Таким чином він досяг удвічі більшої довжини, ніж раніше.

Тепер павучкові залишалось лише перегризти прикріплений кінець павутинки. Ниточка випросталась і, підхоплена потоком повітря, разом з Дзигою швидко полетіла вгору.

Ура! – загукали глядачі.– Щасливой дороги! Повертайся скоріше!

Дзига теж щось кричав, розмахуючи лапками. Але, ні він, ні його друзі, які залишилися вдома, нічого не чули.

Зустріч з містом

Висота польоту швидко збільшувалась, і невдовзі Дзига вже не бачив свого лісу. На якусь миь йому стало сумно, що він розлучається з домом. Подумав, що може ніколи не повернутись туди.

Та павучок відкинув нерадісні думки і почав роззиратись довкола, мружачись від сонця.

Трохи звикнувши до яскравого світла, він був вражений красою безкрайнього синього неба та стрункими, трохи фантастичними формами лісів та лук, що повільно пропливали просто під ним. Це було так захоплююче, що павучок не відчув спочатку крижаного холоду, який огорнув його тіло.

Та по хвилі все ж помітив, що весь тремтить, а його лапки поступово перетворюються в тоненькі бурульки.

Так я зовсім замерзну, – мовив сам до себе,– треба опускатися блище до землі. Там не так холодно.

Дзига поповз по павутинці вгору, зменшуючи її, і невдовзі почав опускатися. Врешті зробив павутинку такою, аби летіти ні дуже низько, ні дуже високо.

Деякий час Дзига подорожував спокійно. Та ось на обрії з’явилися великі прямокутної форми коробки. А внизу простягнулася сіра смужка, по якій швидко бігали жуки–машини.

Мабуть наближається місто. – подумав у голос паавучок.

Та не встиг він вимовити ці слова, як почув ззаду страшний гуркіт. В ту ж мить неподалік від нього пронісся велетенський блискучий птах. Повітряна хвиля від того птаха струсонула  Дзигу так сильно, що він випередив у польоті свою павутинку. Але на щастя ниточка не обірвалась а не заплуталася.

Ну і пташки тут літають! – вихопилось у павучка,– Я навіть злякатися не встиг.

Після зустрічі з літаком, а то звичайно ж був він, Дзига довго не міг прийти до тями. Та поглянувши вниз, захвилювався:

Я вже над самісінбким містом!

Зменшивши довжину ниточки, павучок почав знижуватись.

Він вже розрізняв двоногих істот–людей, що снували по всіх усюдах. А на велетенських коробках помітив багато вишикуваних рядами прямокутних дірок.

Мабуть, це мурашники, – здогадався Дзига,– і в них живуть двоногі істоти.

Уважно дивлячись униз, павучок шукав зручне місце для посадки. Але людей та машин було так багато, що він боявся приземлятися поруч з ними. Тому вирішив залетіти в одне з людських помешкань. Там, як йому здавалося, міг знайти багато цікавого.

Ця жахлива двонога істота – Оленка

Звичайно ж Дзига не знав що таке скло і, намагаючись залетіти в одну із квартир, ударився об шибку. Павутинка, на якій він подорожував, прилипла до дерев’яної рами, і павучок повис на своїй ниточці, гойдаючись від найменшого подиху вітерця.

Дзига дивився в кімнату і не зрозумів, що не пускає його летіти далі. Він помацав скло лапками, але й це не допомогло. Павучкові здалося, що перед ним чарівна, невидима стіна, якою люди закрили вхід у своє помешкання…

В той самий час у кімнаті за столом сиділа маленька дівчинка – Оленка. Батьки залишили її вдома саму і вона, нудьгуючи, хитала ногами і дивилася у вікно.

Коли це раптом: “Бум!” – щось тихо стукнулося в шибку і дивчинка побачила маленького павучка.

Ух ти! – вигукнула вона,– Я й не знала, що павуки літають!

Оленка вирішила взяти павучка собі і пішла відчиняти вікно…

Дзига бачив, що до нього наближається велетенська двонога істота. А коли вікно відчинилося, зляканно підібгав під себе лапки.

Та це не врятувало його від полону. Величезними рожевими руками істота вхопила його і піднесла до очей.

Зараз вона мене з’їсть, – приречено сказав Дзига,– треба було сидіти вдома і нікуди не летіти.

Павучок звісно не знав, що люди не їдять таких і приготувався до смерті. А Оленка поклала його в невелику склянку, й поставила її перед собою на стіл.

Деякий час Дзига не ворушився, а тоді розправив лапки. Він добре бачив кімнату, двоногу істоту, але не міг вільно рухатися.

Знову чарівна стіна! – зітхнув сумно,– тепер мене оточили нею з усіх боків.

Дзига спробував поповзти по невидимій стіні. І коли вже дістався до середини склянки, то двонога істота знову зіштовхнула його на дно.

– Їй не подобається, що я повзаю. – зробив висновок павучок,- мабуть там угорі вихід.

Після падіння він перекинувся до гори лапками і вдав з себе мертвого.

В цей час додому повернулися батьки дівчинки.

– Оленко, – гукнув тато,- що ти робиш?

– Я павучка впіймала, – радісно повідомила дівчина,- він у мене в склянці сидить.

– А ти погодувала його? – запитала мати.

– Ні. А що він буде їсти?

– Спіймай для нього мушку.

В кімнаті як раз літало кілька мух і Оленка почала за ними бігати.

Дзига тим часом непорушно лежав на дні склянки. “Ніхто не бачить що я вже вмер”, – думав він. А його очі невідступно стежили за двоногою істотою. Павучок ніяк не міг збагнути, чому людина бігає по кімнаті. Коли ж дівчинка знову наблизилась і кинула йому вбиту муху, захвилювався: “Двонога істота хоче задобрити мене”, – подумав. “Та я не підійду до мухи!”.

Оленка не почула його слів і продовжувала не зважати на удавану смерть Дзиги. Вона лише з цікавістю дивилася в банку своїми величезними очима.

А муха лежала зовсім поряд з павучком. Дзига більше не міг опиратися такій спокусі.

– Що ж, – сказав він,- я з’їм її. Але нехай тільки двонога істота відійде. Більше вона мене ніколи не побачить.

Невдовзі Оленку покликали вечеряти. Та перед тим як іти, вона накрила склянку товстою книжкою.

– Двоногі істоти жорстокі і хитрі, – зробив сумний висновок павучок.- Згасла моя надія на порятунок.

Надійшов вечір. За вікном спалахнули сотні яскравих світлячків. У кімнаті, де сидів Дзига, теж враз стало світло, як вдень. Та вже це не радувало павучка. Він, звісно, мріяв побачити незвичайні чарівні ліхтарики. Але тепер вони лише дратували його.

Коли Оленка лягла спати, світло погасили. І майже зразу в голові Дзиги народився чудовий план.

– Вони мене залишили до завтра самого, – радісно промовив він,- але не на того напали. Ця жахлива двонога істота більше ніколи не зможе знущатися наді мною…

Коли вранці Оленка прокинулась, то зразу побігла подивитися на свого павучка. Але в склянці його не було. Очі дівчинки заокруглилися від здивування. Вона навіть протерла їх руками, щоб краще бачити.

Нічого не розуміючи, Оленка підняла книжку, яка прикривала склянку…

А Дзига тільки і чекав цього. Він сидів на тій книжці догори лапками біля самого краю склянки. Коли ж книжка піднялася, швидко побіг по ній, стрибнув на стіл, а з нього одразу на підлогу.

Дівчинка на якусь мить завмерла від несподіванки. І цього було достатньо, аби Дзига встиг сховатися під ліжком.

Оленці не хотілося розлучатися із своїм павучком. Вона швидко збігала на кухню за вінником, щоб спробувати ним дістати втікача. Та було вже пізно. Дзига проліз по нижці ліжка вгору і тепер важко відсапувався після пережитого страху.

Зустріч з тарганами

Цілий день павучок просидів під ліжком. Боявся висунутися звідти, щоб знову не потрапити в полон.

А коли надійшла ніч, йому здалося, що він не їв уже цілий тиждень. Вибравшись із своєї схованки, павучок почав нишпорити по квартирі.

Не знайшовши гічого в кімнаті, перебрався у коридор. Але там теж смачним не пахло. І після довгих мандрів він потрапив до кухні.

Йому на зустріч вибігла невідома руда комаха, значно прудкіша за нього.

– Доброї ночі, – ввічливо привітався павучок.

– Яка вона, в біса, добра, коли я поїсти знайти не можу,- не дуже приязно відказала комаха.

Вона кинула на Дзигу злий погляд і запитала:

– А ти чого тут вештаєшся?

– Но, но, не дуже! – й собі розсердився павучок.- Бо можна й голови позбутись.

Тарган, а то був звичайно він, від злості навіть не зрозумів з ким має справу і кинувся на Дзигу. А той, наче заправський боксер, трохи відскочив убік і встромив у противника свої отруйні щелепи-гачки.

Не дуже ввічливий тарган затих навіки.

Про смерть свого товариша майже одразу дізналися інші таргани. Їх зібралася чималенька армія і вони з усіх боків почали оточувати Дзигу. Він спробував утекти, але таргани бігали швидше.

Тоді павучок приготувався до бою.

– Я загину з честю, – гордо промовив він.

Але сказати таке було легше, ніж зробити. Павучкові стало жаль себе. І, як і в інших скрутних випадках, йому в голову прийшла рятівна ідея.

Дзига почав швидко випускати з себе павутиння і розкладати його довкіл. Таргани підступали до нього повільно, боязно, і павучок встиг зробити все, як задумав.

Перші таргани вже зайшли на павутиння і почали плутатися в ньому. Одна ниточка приклеювалась одразу до кількох. Вони, сірпаючись, намагалися вирватись, та лише більше і більше заплутувалися.

Зчинилася метушня. Дзига, скориставшись нею, пустився тікати по головах та спинах тарганів. Йому вдалося вирватися з оточення. Швидко працюючи лапками, він виліз на підвиконня.

Крізь скло павучок бачив яскраві світлячки нічного міста. Але знав, що невидима, чарівна стіна не пропустить його.

Таргани тим часом звільнилися з цупких обіймів павутиння і кинулися навздогін. Коли на підвіконні з’явився перший тарган, Дзига легко зіштовхнув його на підлогу. Те саме спідкало другого, третього…

Але нападаючих було багато. Падаючи, вони не розбивалися, а знову лізли вгору. Від довгої боротьби Дзига почав стомлюватись. І, почуваючи, що вже не може протистояти нападу, підбіг до вікна і поліз по шибці. Таргани кинулися за ним. Та по склу вони не могли дряпатися швидко і трохи відстали.

На щастя, господарі залишили кватирку відчиненою. І Дзига, не роздумуючи, вистрибнув через неї на вулицю.

На машині

Падаючи з п’ятого поверху, павучок встиг випустити павутинку, яка слугувала йому за парашут. В останній момент, в темряві ночі, Дзига несподівано побачив під собою величезного жука на чотирьох круглих лапах. І тієї ж хвидини опустився на його гладеньку білу спину.

Опинившись на даху легкового автомобіля, павучок спочатку налякався. Але жук не ворушився і Дзига відчув себе у безпеці. Він так заспокоївся, що навіть заснув під тихий посвист нічного вітерця.

Прокинувся Дзига від страшного гуркоту. На дворі розвиднілось і мимо нього на великій швидкості проносилися жуки-машини. Павучок був дуже вражений, помітивши всередині тих жуків двоногих істот.

– Навіть їх люди примусили служити собі! – вигукнув він.- Підступності двоногих істот немає меж!

В цей час неподалік від нього на машину сіла муха. Від такого сусідства у Дзиги аж перехопило дихання. За два дні він і макової росинки в роті не мав. Але як спіймати ту муху?

Зрешті павучок знайшов вихід. Підповз трохи ближче і несподівано стрибнув. Проте йому не пощастило. Він промахнувся, а муха, злякавшись, швидко втікла.

– Мазило я! – розсердився сам на себе невдаха-мисливець.- Не зміг влучити. Але спосіб полювання придумав чудовий. Треба лиш трохи потренуватися.

Павучок намітив собі точку, в яку буде цілитись і почав стрибати. Після багатьох спроб Дзига майже не хибив. Та, захопившись, не помітив двоногу істоту, яка підійшла до машини. Людина сіла за кермо й завела двигун.

Від того гудіння павучок здригнувся. Він ледве встиг вхопитися за жука лапками, коли той несподівано зірвався з місця.

З такою швидкістю Дзига не бігав і не літав ніколи. Саме про це він потайки мріяв, сидячи вдома на павутинні і слухаючи оповідні пташок. Але тоді павучок не знав, що нічого приємного в такій подорожі немає. Йому доводилося міцно триматись, аби жахливої сили вітер не здув його під лапи жуків, що неслися позаду.

Особливо кепсько юуло на крутих віражах, коли здавалося, що лапки не витримають такої напруги і відірвуться від тіла. Та на його щастя машина невдовзі зупинилася.

Павучок якийсь час не міг прийти до тями і сидів непорушно. Від напруження лапки спочатку не слухалися його.

Потім Дзига підповз до краю машини і побачив дерева, що росли біля дороги. Машина зупинилася біля маленького парку в самому центрі міста.

Нарешті павучок зовсім отямився, зіскочив на асфальт і швидко побіг ховатися в траву, примовляючи сам до себе:

– Краще не зв’язуватися з жахливими двоногими істотами і їхніми не менш жахливими жуками-машинами.

Господарі парку

Після всього пережитого Дзига вирішив трохи перепочити. На дереві між гілочками він сплів велике міцне павутиння. Від нього, як і належить, відвів сигнальну ниточку під широкий листочок і заховався там від спекотливого сонця.

Раз-по-раз сигнальна ниточка сірпалась, закликаючи павучка закусити свіженькою мушкою, що потрапила в пастку.

За кілька днів Дзига погладшав, відновив сили. В його схованці вже висіло багато сповитих павутинням мух – запас на чорний день.

Сидячи в затінку свого листочка, павучок все частіше згадував про рідний дім, про братиків та сестричок. Як вони там? Чи все в них гаразд? Чи не забули про нього?

Йому, звичайно, хотілось туди повернутися, розповісти про свої пригоди, але ж він ще майже нічого не бачив у місті…

На четвертий день його солодкі мрії були перервані незрозумілим шерхотом, що доносився з-під дерева.

Дзига висунувся із схованки і побачив трьох павуків, які про щось голосно сперечалися.

– А я вам кажу, що тут хтось є, – говорив один з павуків,- у мене на це нюх.

– Та хто тт може бути, – відповідав інший,- ми не давно перевіряли це дерево.

– Все одно треба ще раз залізти на нього, наполягав перший.

Двом іншим павукам не хотілось дряпатися на дерево.

– От і лізь сам, – сказали вони,- а ми тут почекаємо.

Дзига слухав і не розумів про що йдеться.

– Агов! – гукнув він.- Про що ви сперечаєтесь?

Павуки здивовано підняли голови.

– Ти хто? – запитали.

– Я Дзига. Прилетів сюди з далекого лісу. А ви хто?

– Ми володарі цього парку. Що ти там робиш?

– Як це що? – Дзигу розвеселило таке дивне питання.- Сиджу і ловлю мух. Хіба не видно?

– А хто тобі дозволив? – запитали павуки.

– Що значить дозволив? – не зрозумів Дзига.- Я сам собі дозволив.

– Ти що не знаєш, на нашій території заборонено полювання іншим павукам.

– Не знаю.

– Ці лісові павуки зовсім нічого не знають. – зневажливо сказали господарі парку.- Тобі треба йти з нами. – звернулись до Дзиги.

– Я нікуди не хочу йти, – почав сердитись той,- мені й тут добре.

Павуки знову засперечалися. Перший, що був, певне, начальником, наказав:

– Підіть у місто і запитайте що нам робити.

– А чому ми? – не дуже чемно відповіли підлеглі.- Про нас, то хай би він сидів на дереві вічно.

– Та як ви посміли! – зірвався начальник.- Ви повинні слухатись мене!…

Він лаявся довго і завзято. Дзига ще ніколи не чув такої натхненної лайки. А два інші павуки, мабуть, звикли до цього, тому лише байдуже дивилися на свого начальника.

Врешті той втомився й замовк.

– Добре, – сказав згодом,- я сам піду. А вам наказую стерегти цього павука. Щоб не втік.

Він розвернувся і пішов.

– Щось ви не поспішаєте виконувати накази, – заговорив Дзига до павуків, що залишилися під деревом.

– Це щоб не зазнавався, – відповіли ті.

– А хто вам ловить мух, поки ви охороняєте парк?

– Павуки, які заходять на нашу територію. Ти теж скоро будеш нам служити.

– А я кщо я не схочу? – простодушно запитав Дзига.

Він ще не розумів, яка небезпека над ним нависла.

– Тоді тебе схоплять силою, – пояснив один із павуків.- А будеш опиратися, посадимо в тюрму. Там без свіжих мух швидко порозумнішаєш.

– Та я просто втечу від вас.

Господарі парку засміялися.

– Лісові павуки справді дурні. Невже ти справді думаєш, що наш начальник побіг за порадою? Це він так сказав, щоб обдурити тебе. Зараз сюди з’являться двадцять павуків і ти нікуди не дінешся.

Дзига замислився. Побувавши одного разу в полоні жахливої двоногої істоти Оленки, він не мав бажання потрапляти в неволю знову і вирішив просто так не здаватися.

Погоня

Невдовзі Дзига побачив двадцятьох павуків, що бігли просто до нього. Не довго думаючи, він почав спускати на землю павутинки і прикріпляти їх до гілки, на якій сидів.

– Що ти там робиш? – загукав йому начальник павуків.

– Я спускаю павутинки, – відказав Дзига,- щоб ви могли завітати до мене в гості.

– Ніяких гостей. Ти арештований.

– Але я маю великий запас мух, – привітно всміхнувся Дзига,- ви могли б спочатку закусити, а потім вже арештовувати мене.

– Ура! – загукали павуки і, вже не слухаючи свого начальника, кинулись по ниточкам вгору.

Той знову почав завзято лаятись, а Дзига дочекався, поки павуки вилізли достатньо високо, і поперекушував павутинки. Всі попадали вниз, прямо на голову своєму начальнику.

Дзига засміявся, дивлячись як борсаються в купі павуки.Та врешті з-під низу вибрався їхній начальник.

– Струнко! – гаркнув до своїх підлеглих і вказав лапою на дерево.- Всі на штурм! Кроком руш!

Окрик вніс деякий порядок в дії павуків. Вони розплутали клубок своїх лап і полізли на дерево. Але Дзига не став їх чекати. Він згадав, що вміє добре стрибати і, добігши до гілочки, перескочив на сусіднє дерево. Павуки спробували стрибнути за ним, але зірвалися з гілки і знову попадали на свого начальника.

– Бездарі! Ледацюги! Телепні! – закричав він.- Всі за мною. Оточуймо його.

Тепер павуки побігли в різні боки, намагаючись захопити Дзигу в коло.

Павучок кинувся тікати по деревах, стрибаючи з гілки на гілку. Але землею бігти було легше і за деякий час переслідувачі обігнали його. Вони позалазили на дерева довкола Дзиги, а начальник з кількома помічниками зупинився внизу, щоб утікач не зміг вислизнути, зіскочивши на землю.

– Здавайся! – загукав він.- Негайно злізай униз.

– Ще встигну, – відказав Дзига, не рухаючись із місця.

Кілька павуків полізли на дерево, де він сидів. Тікати було нікуди. Але Дзига уважно подивився по боках і неподалік від себе помітив великого коника, який сидів у траві, нічого не помічаючи довкіл.

Павучок побіг по гілочкам і не зупиняючись стрибнув просто на спину зеленої комахи. Коник злякався і високо підскочив у гору. Дзига ледве втримався на ньому під час польоту. Відчуваючи когось позад себе, коник зробив ще кілька стрибків, винісши павучка з оточення. Тут Дзига відчепився від нього і сховався в траві, щоб не наражатися на гнів зеленого велетня.

Павуки не зрозуміли, що сталося. Куди подівся цей впертий лісовий мешканець, якого вони переслідували? Лише їхній начальник простежив за всім.

– Він там, – показав лапою напрямок своїм підлеглим, і вони знову кинулися в погоню.

Цього разу Дзига не залазив на дерево, тікав землею. Проте супротивники бігали краще. Відстань між ними і втікачем швидко скорочувалась.

Але ось Дзига несподіванно для себе вибіг на берег маленької річечки, що дивом збереглася серед бетонних коробок міста.

Він добре пам’ятав перше у своєму житті купання в калюжі і повторювати його не хотів. Але й дорога назад вже була відрізана.

Вихід йому підказав сухий листочок, прибитий течією до берега: Дзига не гаючись скочив у нього і відштовхнувся від землі саме в ту хвилину, коли переслідувачі вибігли до річечки. Вони зупинилися в нерішучості, бо думали, що утікач уже в їхніх руках. Останнім з’явився на березі начальник.

– Чого зупинились!? – одразу накинувся на підлеглих.- Всі на листики і в погоню.

Павуки поспішили виконати наказ і за хвилинуДзига уже чув позаду швидкі сплески води. Його лапки, якими він гріб наче веслом, почали втомлюватись від довгої погоні. Але павучкові все ще вдавалося не підпускати кораблики переслідувачів близько.

Рухаючись на своєму листочку, він весь час наближався до протилежного берега. І начальник павуків помітив це.

– Скоріше! – закричав на підлеглих.- Ледацюги! Телепні!…

Його слова подіяли. Павуки запрацювали лапками швидше і почали наздоганяти Дзигу.

А той помітив попереду плакучу вербу, гілки якої майже торкалисяс води. Він придумав чудовий план і припинив грести, вдавши, що повністю вибився із сил.

Павуки зраділи і ще прискорили рух своїх корабликів. Вони вже готувалися схопити Дзигу. Але в цей час кораблики підпливли до верби і втікач, несподіванно піскочивши, вхопився за найнижчу гілочку.

Павуки не встигли зреагувати на стрибок Дзиги і пропливли просто під ним, заливши втікача далеко позаду.

А верба росла вже на другому березі річечки, який не належав господарям парку, що переслідували нашого павучка.

Нові пригоди

Опинившись у безпеці, Дзига нашвидкоруч сплів павутиння, впіймав кілька мух, добре поїв і вирішив продовжити свою подорож.

Неподалік він чув незрозуміле гудіння, яке не було схоже на знайомий гуркіт жуків-машин. Павучкові стало цікаво, що там робиться.

Дзига спустився з рятівної для нього верби і подався просто на шум. Незабаром перед ним виросла незрозуміла споруда. Вона була схожа на вишикувані в ряд дерева, які чомусь були не круглими, а плоскими.

То був звичайний паркан і крізь щілини між його дошками павук переліз на другий бік. Але там нічого не побачив, крім розкладених довкіл велетенських брил. Тоді йому спало на думку залізти повище. Неподалік він помітив звисаючу звідкісь мотузку.

Павук хотів видертися на неї, та лиш тільки торкнувся лапкою, як незрозуміла сила вдарила і відкинула його далеко вбік.

Дзига потрапив на дріт під електричним струмом. Після удару він втратив свідомість і відлетів на одну з бачених ним велетенських брил.

Очуняв павучок від рівномірного похитування. Брила вже пливла в повітрі. Дзига подивився вгору і побачив над собою якесь дивне створіння. Воно було довше за всі дерева, що він знав у своєму лісі. А з голови створіння стирчав довжелезний ніс, до кінця якого на мотузках кріпилася брила.

Павучок підбіг до краю і глянув униз. Там метушилися двоногі істоти, щось показуючи створінню, яке несло брилу.

– Вони мурашник майструють, – здогадався Дзига.

І справді, павук потрапив на будівельний майданчик і тепер його ніс над землею пфдйомний кран.

Коли брила почала опускатися, Дзига захвилювався:

– Так я знову потраплю до двоногих істот.

Він, наче заправсбкий парашутист, стрибнув униз і випустив павутинку, скеровуючи свій політ подалі від людей.

Приземлившись, Дзига полегшено видихнув. Бо хоч він і не в перше віддавався на волю вітру, та деякий страх щоразу огортав його тіло.

Коли ж павучок озирнувся, то на якусь мить укляк на місці. Просто перед ним стояла велетенська потвора, віддалено схожа на жука-машину, але з величезною лапою, витягнутою вперед. На самому кінці тієї лапи виднілися страшні зуби.

Дзига щодуху кинувся тікати. І, певне, встиг би врятуватися, якби не зачепився за камінчик. Павучок розпластався на землі і лапа страховиська накрила його.

Екскаватор, а то, звісно ж, був він, підняв Дзигу разом з землею і кинув на купу, збоку від котловану, який копав.

Павучка добряче прибило грудками, але повністю не засипало. Він поворушив лапками і поліз вибиратися. Та не встиг. Новий ківш висипався на купу, залишивши Дзигу глибоко під землею.

Дощовий хробак

На щастя Дзигу не роздушило на смерть. Кілька великих грудок вперлися одна в одну, утворивши між собою маленьку щілину. Саме в ній павучок і опинився.

Але положення його було бузвихідне. Своїми тонкими лапками він не міг копати, щоб вибратися нагору.

Дзига не зав скільки він пробув під землею, коли зовсім поряд почув тихий шерхіт.

– Тут є хтось? – запитав зляканно.

– Так, це я, дощовий хробак, – почувся тягучий голос.

– А я павук, – зрадів Дзига, що він уже не один.

– Що ти тут робиш? – хробак був дуже довгий і кожне слово вимовляв довго, ніби розтягував жувачку.

– Мене засипало землею і я не можу вибратися звідси.

– Це не страшно. Зате тут у тебе чудова могила.

– О! – вигукнув у розпачі Дзига.- Ти ж вмієш копати підземні ходи. Допоможи мені.

– Ще чого. Я сам постраждав. Мені треба шукати нове місце для житла.

І хробак зібрався рушити далі.

– Не залишай мене, – попросив павучок,- дозволь хоча б за тобою лізти. Бо я тут швидше від нудьги загину, ніж від голоду.

– Повзи, якщо хочеш, – байдуже відповів хробак.

Дзига зрадів і разом із своїм провожатим вируш у дорогу.

Вони просувалися вперед дуже повільно. Хробак вибирав куди легше повзти. Його голова витягувалась майже в ниточку і просовувалась в щілини землі. Потім голова розширювалась, утворюючи прохід для всього тіла.

Хоча не пройшло й одного дня, павучкові здалося, що вони рухаються вже тиждень. Несподівано хробак почав просуватися трохи швидше.

– Що трапилося? – запитав Дзига.

– Ми вибралися з купи в нормальну землю. – відповів хробак.- А тут багато підземних ходів, прокладених іншими хробаками.

Тепер вони повзли готовою ніркою. Павучок нічого не бачив, але відчував, що в усі боки від неї відходить багато інших ходів. В темряві легко можна було заблукати в тому лабіринті. І Дзига намагався ні на крок не відставати від хробака.

Пройшов ще деякий час, коли павучок почув приглушені звуки, які доносилися збоку.

– Кріт! – перелякався хробак.- Він мене з’їсть.

– То давай тікати, – запропонував Дзига.

– Це марна справа. Кріт копає швидше, ніж я. І відчуває мене по запаху.

– Що ж робити? Я, звісно, можу втекти, але він тебе з’їсть і я теж пропаду під землею, – замислився павук.- Якби можна було відірвати від тебе шматочок на приманку кротові…

– А чому не можна? Мене не один раз рвали на шматки. Я завжди відростав заново.

– Тоді ми врятовані, – зрадів Дзига.

Своїми щелепами-гачками він відтяв частинку хвоста хробака і сказав йому:

– Тепер сховайся, а я спробую оюдурити крота.

Павучок зачекав, поки ворог наблизиться, підсунув йому під ніс шматочок хробака і разом з приманкою побіг піздемним ходом. Кріт відчув сильний запах їжи і, розгрібачючи землю, швидко поліз за Дзигою.

А той відвів хижака подалі, залишив йому приманку і сховався в один із бічних підземних ходів. Кріт з’їв той шматочок хробака, покрутив головою, не розуміючи, чому їжи виявилося так мало і, зрештою, рушив далі.

Трохи перечекавши, Дзига виліз в розширену кротом галерею і побіг до хробака.

– Ти врятував мені життя, – подякував той,- тепер моя черга допомогти тобі. Я виведу тебе звідси нагору.

Він почав копати і незабаром виліз на поверхню землі. Тут Дзига з хробаком попрощалися і кожен рушив своєєю дорогою. Хробак знову поліз під землю, а павучок побіг шукати собі їжу, бо вже давно ніого не їв і був страшенно голодний.

В напівзруйнованому будинку

Хробак відвів Дзигу нагору неподалік від великого мурашника для двоногих істот. І саме в тому місці, де павучок опинився, літало багато мух. Одня з них сіла зовсім близько від Дзиги. Не гаючи й миті, він стрибнув на неї і цього разу не схибив. Муха злякано заборсалася, але втікти не змогла…

Таким чином павучок упіймав ще кількох мух і вперше за всі останні дні добре поїв.

Тепер йому треба було шукати якусь схованку, бо всюди довкіл нього ходили двоногі істоти, які могли роздушити його, навіть не помітивши цього.

Але в мурашник для людей Дзига бігти не хотів. Двоногі істоти для нього були жахливішим ніж будь що інше.

Трохи наддалі знаходився відгорожений парканом напівзруйнований будинок без вікон і дверей. Його, певне, збиралися зносити, аби побудувати на цьому місці нову споруду.

Павучок вирішив податися туди.

– Перепочину трохи, – подумав у голос,- бо я вже втомився від усіляких пригод.

Обхідними шляхами, щоб не втрапити в яку-небудь нову халепу, Дзига дістався до будинку. Там він хотів сплести собі павутиння, але по всіх кутках вже розташувалися інші павуки. Вони були такими набундюченими, що навіть не подивилися в його бік.

– Добрий день, – привітався Дзига.

Але йому ніхто не відповів.

– Чого мовчите? – запитав він знову.- Може ви глухі?

– А ти хто такий, щоб з тобою розмовляти? – озвався один з господарів будинку.

– Я Дзига. Прилетів у місто з далекого лісу.

– Фе, – зневажливо відвернувся павук.- Лісові павуки такі неосвічені, темні, забиті…

Після того вже ніхто не зважав на прибулого. Пихатість павуків не дозволяла їм розмовляти з Дзигою на рівних. А той пам’ятаючи, що так само до нього ставились і павуки з парку, не дуже й шукав товариства цих зарозумілих задавак. І, оскільки хорошого місця для пастки не знайшлося, вирішив полювати на мух по-своєму.

Коли поряд з ним сідала муха, він непомітно підкрадався до неї і стрибав.

Такий спосіб привернув до себе увагу павуків. Вони все ще не озивалися до Дзиги, але тепер дивилися на нього з цікавістю. Адже їм доводилося чекати, поки муха потрапить в пастку. А цей лісовий мешканець за якусь годину впіймав стільки мух, скільки вони ловлять за цілий день.

Врешті один з них не витримав:

– Агов, павуче, – звернувся до Дзиги,- навчи мене, будь ласка, полювати як ти.

– Я ж неосвічений, темний і забитий, – глузливо відказав павучок,- а ти до мене в учні набиваєшся.

– Не ображайся, – озвався інший павук.- Ми не такі злі, як тобі здалося. Навчи нас добре стрибати. Ми всі тебе просимо.

– Гаразд, – погодився Дзига,- ідіть сюди.

Він подумав, що ці павуки і справді не такі вже й погані. В крайньому разі не нападають на нього, як ті, у парку.

За якійсь час усі вміли далеко і точно стрибати. І тепер могли не турбуватися, що мухи не залітатимуть в їхні пастки.

З одним павуком, якого звали Крайко, Дзига особливо подружився. Крайко знайшов йому хороше місце для пастки на мух. І навіть допоміг сплести павутиння.

Від зневаги до лісового павучка не залишилося й сліду.

Сидячи на павутинні неподалік від Крайка, Дзига розповів йому про свої пригоди.

– Тепер я вже багато бачив у місті, – сказав наостанку,- оце відпочину трохи, дочекаюсь попутного вітру і гайда додому. Хочеться подивитися, як там мої братики та сестрички поживають. Скучив я за ними.

– Але в квартирі двоногих істот окрім склянки і тарганів ти нічого не зустрів, – заперечив Крайко.- А там є на що глянути.

– Ні, туди я більше не хочу, – зупинив його Дзига

– Та ти не бійся. Головне – тихо пробратися. Ходім зі мною. Я там сто разів був і все одно цікаво.

Дзига завагався і Крайко додав:

– Без цього можеш вважати, що нічого не бачив. Прилетиш додому, майже не буде про що розповісти друзям.

– Добре. Переконав, – погодився павучок.

І вони рушили.

Ще раз в помешканні двоногих істот

Павуки дісталися до найближчого мурашника для двоногих істот і залізли в одну з квартир на першому поверсі через відчинену кватирку. В кімнаті, в якій вони опинилися, нікого не було.

– За мною, – сказав Крайко і поліз на стелю.

Вони трохи проповзли догори лапками, а тоді прикріпили павутинки і почали опускатися вниз.

Раптом на одній із стін Дзига побачив самого себе.

– Це дзеркало, – пояснив Крайко,- я завжди сюди забираюсь і дивлюсь на самого себе.

Дзига покрутився на павутинці, щоб оглянути себе зусіх боків і залишився дуже задоволений.

– Все такі ми павуки гарні, – зробив висновок,- тоненькі лапки, маленька голівка, хрестик на спині – все до лиця. Не те що ці двоногі істоти – ходять на двох лапах, а дві інші висять без діла з боків, наче мотузки.

– Так, погодився Крайко.- Вони навіть одяг вигадали, щоб сховати свою непривабливість.

В цей момент прочинилися двері кімнати і увійшла двонога істота. До павуків почала доноситися весела музика і сміх.

– Що там таке? – запитав Дзига, коли вони знову забралися на стелю.

– Не знаю як воно називається, – відповів Крайко,- але тобі треба на нього глянути.

Друзі перебралися в іншу кімнату, де в кріслі сиділа ще одна двонога істота й дивилася на квадратний ящик, з якого доносилися голоси людей. Дзига підповз ближче і помітив, що на передній стіні ящика змінюють одна одну різні картинки. Там були маленькі двоногі істоти, маленькі дерева і жуки-машини. Але найдивовижнішим було те, що машини рухались, а люди ще й розмовляли.

– Ніколи не думав, що бувають такі маленькі двоногі істоти, – сказав Дзига.

– Це лише їхнє зображення, – пояснив Крайко.

– Але ж вони рухаються, говорять.

– То й що? Двоногі істоти хитрі. Що завгодно вигадають.

Дзига з цікавістю дивився на екран телевізора, а Крайко потягнув його далі.

– Ходім. Бо не встигнемо все побачити.

По стелі і по стінам вони перебралися в третю кімнату.

– Ось це холодильник, – почав розказувати Крайко, вказуючи на великий білий ящик.- Якось я заліз туди подивитися, то мало не вмер від холоду.

– А що то на стіні клацає? – запитав Дзига, вказуючи на незнайомий предмет, на якому розрізнив лише два патички, спрямовані в різні боки.

– Двоногі істоти називають його годинником. Але для чого він і чому клацає я не знаю.

Дзига крутив головою на всі боки, а Крайко запитав.

– Хочеш дізнатися, що двоногі істоти їдять?

– А воно смачне?

– Не знаю. Я ще ніколи не куштував.

На столі стояла миска з морквою, цибулею і буряком. Павуки на павутинках опустились на неї. А коли спробували різних овочів, Дзига скривився:

– Яка гидота. Якби двоногі істоти хоч раз поласували свіженькою мушкою, вони б ніколи більше не захотіли цієї трави.

– Дурні вони. – підтвердив Крайко. А згодом додав:- Тепер ти вже все бачив. Час тікати звідси, бо скоро стемніє і ми не знайдемо нашу домівку.

Крізь квартирку павуки знову вибрались у двір і без пригод дісталися до напівзруйнованого будинку, де мешкали.

Оса

Тепер Дзига остаточно вирішив повернутися додому. Залишалось одне – дочекатися попутного вітру.

Але наступного дня зранку сталося непередбачуване. Раптом павуки почули загрозливе дзижчання.

– Оса! Оса! – загукали зляканно.- Ховайтеся!

Дзига добре знав, що оса – найстрашніший ворог павуків. Вона паралізує їх і віддає своїм ненажерливим личинкам. Дзига забився в верхній куток кімнати і зляканно спостерігав за страшною комахою.

А оса підлетіла до одного з павуків. І хоча той забився у якусь шпарину, вхопила його за лапку і кинула на підлогу. Павук спробував тікати, але оса з розгону встромила йому в груди жало, підхопила нерухоме тіло і вилетіла з будинку.

– Вона ще прилетить, – тремтячим голосом мовив Крайко,- треба ховатися.

– Куди!? Вона витягне тебе з будь-якої схованки, – безнадійно відповів Дзига.

Крайко все ж побіг ховатися, а Дзига залишився на своєму павутинні.

Невдовзі оса знову залетіла в будинок, покружляла трохи й попрямувала прямо до нього.

Вона хотіла одразу скинути Дзигу на підлогу. Але при першому нападі павучок вчасно відсірпнув лапку. Настирлива оса зробила ще одну спробу, а Дзига несподівано побіг стелею, намагаючись дістатися до іншого кутка будинку. Та від страху його лапки так тремтіли, що павучок не втримався і зірвався вниз. Проте до підлоги він не долетів, а впав на щось жовте і волохате, міцно вчепившись лапками. Озирнувшись, Дзига побачив, що потрапив точно на спину осі, яка в той момент пролетала під ним.

Комаха злякалась і почала кидатися в повітрі. Вона то здіймалась під стелю, то стрімко падала вниз, намагаючись скинути з себе Дзигу. Та всі її зусилля залишалися марними. Хоча павучок заплющив від страху очі, але лапок не відпускав.

Нарешті, втомившись, оса стишила швидкість і Дзига посміливішав. Продовжуючи триматися шістьома лапками, двома задніми він натиснув осі на крила.

Вона не могла опиратися і Дзига тепер міг керувати своїм літаючим конем. Натиснув правою лапкою, комаха повернула праворуч, притиснув її ліве крило, звернула ліворуч.

Врешті павучок примусив осу опуститися на підлогу і загукав:

– Я переміг! Вилазьте! не бійтеся.

Із своїм схованок почали вибігати павуки. Вони дуже зраділи, що оса більше не загрожуватиме їм. Проте підходити близько боялися, бо осідлана комаха злісно зиркала на всі боки, лякаючи їх своїм виглядом.

Повернення додому

Дзига не злазив з оси, щоб вона не наробила якоїсь шкоди іншим павукам.

– Тепер я можу повертатися додому, – сказав він,- оса швидко домчить мене туди.

– Дорогий друже, – виповз поперед усіх Крайко,- осідлавши осу, ти багатьом з нас врятував життя. Ми завжди будемо пам’ятати про тебе. І ніхто з нас більше не назве лісового павука неосвченим, темним і забитим.

– Мені теж було добре з вами, – відказав Дзига,- але в житті всяке трапляється і можливо ми ще зустрінемось.

Після цих слів він помахав усім лапкою і знявся в повітря. Павуки теж, поки бачили в небі маленьку цяточку оси, махали хороброму льотчику лапками.

Цього разу дорога була вже не дуже важкою. Дзига добре пам’ятав куди треба летіти, а на осу в повітрі ніхто не зважувався нападати – боялися її страшного жала.

Невдовзі Дзига побачив знайомий ліс і почав знижуватись…

Павучки, його братики та сестрички, помітили їх ще здалеку.

– Оса! Оса! – загукали і кинулися навтьоки.

– Та це ж наш Дзига на ній! – впізнав хтось із них нашого героя, коли оса приземлилася.

– Так, я повернувся! – відповів той.- А тепер сховайтеся добре. Треба відпустити осу.

Всі розбіглися, а Дзига, зіскочивши з комахи, швидко сховався у траві. Та оса не стала його шукати, аби помститися. Вона просто полетіла подалі від цього незвичайного жахливого павука.

Відтоді Дзига жив у своєму лісі. Часто він збирав довкола себе інших павуків і розповідав про свої пригоди. Деколи трохи перебільшував свою хоробрість, щось вигадував нове. Але йому вірили. Чудове повернення на осі знімало усі сумніви.

Якось до Дзиги прибіг маленький павучок, який недавно з’явився на світ.

– Дядечко Дзига, – сказав він,- я теж хочу летіти у місто, але старші мені не дозволяють.

– Коли я хотів летіти, то ні в кого дозволу не питав, – відповів Дзига і задумливо подивився у небо.

Поділитися в соц. мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet