Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

Країна білих хмар (казка)

Автор Олег Шелепало

матеріал розміщено з особистого дозволу автора для дитячого сайту Левко, авторські права захищені

Народження

Це було серед літа, спекотної пори, над далеким синім морем. Яскраве сонце щосили припікало, і з води в небо піднімалися цілі потоки невидимих краплинок.

На висоті вони збиралися до гурту. Потім до них прибивалися нові крапельки, і народжувались маленькі хмаринки.

Одна з них ледь з’явившись у небі спробувала погриміти, як доросла хмара. Вийшло зовсім тихо, але інші новонароджені почули і одразу підлетіли поближче.

– Ти вже вмієш гриміти, – загомоніли. – Будеш за старшу серед нас. Як тебе звати?

– Ще не знаю, – відповіла та. – Ім’я треба вигадати. Щоб мені личило. Адже я буду величною грозовою хмарою.

– Грозанна, – вигукнув хтось. – Нехай тебе звуть Грозанною!

– Гаразд, – погодилась хмарка. – Мені подобається.

Її подружки теж вибрали собі імена, хто які хотів, і тоді всі разом вони полетіли гратися. Ну зовсім як звичайні людські діти…

Спочатку наздоганяли Грозанну. Потім іншу хмарку, ще іншу…

Налітавшись, зупинилися над пісчаним пляжем, де того дня відпочивали люди.

– Дивіться, – мовила одна хмаринка, – на березі видно наші тіні.

І вони знову чимдуж закружляли в повітрі, але тепер створюючи на землі різні чудернацькі малюнки. Аж раптом:

– Зупиніться! – донеслося до них незрозуміло звідки.

– Хто це? – перезирнулися пустуни.

– Я, Сонце!

– Добрий день, дядечку Сонце. – хмаринки привітно загойдалися в повітрі. – Ми такі раді, що ви заговорили з нами.

– Приємно це чути, але бавитись летіть деінде. Хіба не бачите, що заважаєте людям?

– А що нам люди? – здивувалась Грозанна.

– Люди – головні на Землі, – пояснив дядечко. – А Сонце і хмари повинні їм допомагати.

– А ми не хочемо! – залунало у відповідь. – Ми хочемо гратися.

– Грайтеся собі. Але в іншому місці.

– Не хочемо! Не хочемо!

– Не будете слухатися, – суворо мовив дядечко Сонце, – то я припечу і розтоплю вас.

– Не налякаєте, – першою отямилась від погрози Грозанна, – ми над морем і легко підгодуємося водою.

– Таке мале, а таке неслухняне, – вже й справді розсердився дядечко. – Але начувайтеся, я дідуся Вітра покличу.

– А ми не боїмося! А ми не боїмося! – безжурно закружляли в небі хмаринки.

Вітра довго чекати не довелося.

– Хто тут не слу-у-ухається? – подув він у бік хмаринок.

– Ми не слухаємось! Ми не слухаємось! – Малеча почала грайливо вдавати з себе різних тварин: оленя, зайця, лисицю, ведмедя…

Дідусь Вітер не став з ними довго розводитись, і почав здувати їх подалі від берега. Та хмарок це лише потішило. Грозанна перетворилася на автомобіль і вдала, що їде по небу на зустріч Вітрові. Інша хмарка стала раптом триголовим Змієм, який загрозливо відкрив на дідуся всі свої пащеки. Третя зробилася переляканою вівцею, що просить пощади. Кожна хмарка вигадувала щось смішне, аби подратувати Вітра.

– Ось ви як! – розсердився нарешті він, – тоді тримайтеся!

Вітер з усієї сили подув на хмаринки, зіштовхнув між собою, а тоді вже легко відігнав од берега.

– Оце то так. – Знову першою оговталася Грозанна. – Дідусь Вітер дуже сильний, мабуть найсильніший у світі.

– Ох, – застогнали інші, – добряче він нас відшмагав.

Тим часом почало сутеніти – то дядечко Сонце рушив за обрій на нічний відпочинок. Хмарки й собі приготувалися спати. Піднялися високо в небо і стали тонкими, схожими на біле шовкове простирадло, що вкрило землю і море від небесного холоду.

Її величність – королева Золотава

Зранку хмарки здивовано оглянули одна одну. За ніч, непомітно для себе, усі дуже виросли, подорослішали. Їм уже не хотілося пустувати як учора.

І тут до них підлетіла велика біла хмара:

– Доброго ранку, – привіталась вона.

– Доброго ранку, – гуртом відповіли хмарки.

– Я від королеви Золотави – повелительки країни Білих Хмар. Вона викликає вас до себе для знайомства.

– А наша країна велика? – спитала Грозанна.

– Небо над усією Землею.

– Ого! – здивувалися хмарки. Адже вони вже знали, що Землю й за тиждень не облетиш. – А наша королева добра чи зла?

– Золотава справедлива! – відповіла хмара. – А вчора в неї народилася донька – Веселка. Отож, вона в чудовому настрої.

Хмарки одразу попливли в гори, до королівської ущелини. І, звичайно ж, летіли ближче до Сонця, аби не чіплятися за високі засніжені вершини.

Та ось вони побачили її величність королеву Золотаву. На Сонці ця хмара справді вся світилася золотом. Королева сперлася на одну з гір, наче на трон, і з любов’ю дивилася на доньку. Веселка, виблискуючи всіма своїми кольорами, бавилася біля неї з промінчиком Сонця.

Довкола них на сусідніх горах розташувалися хмари – слуги, що охороняли свою повелительку й виконували її накази.

Хмарки на чолі з Грозанною підлетіли ближче і схилилися перед Золотавою.

– Рада вас вітати, – перевела на них погляд королева, – здається це наші вчорашні бешкетники припливли. Чи правду мені розповіли Сонце і Вітер?

– Правду, – відповіла за всіх Грозанна, – але вчора ми були ще дуже маленькими.

– Так, так, старших треба слухатися.

– Тепер будемо, – пообіцяли малюки.

– Гаразд, цей раз я вам пробачу і дозволяю ще два дні порозважатися, познайомитися з нашою країною. Тільки нікому більше не робіть шкоди.

– Мамо, а можна я з хмарками полечу гратися? – Озвалася в цю мить принцеса Веселка. – Бо все сама та сама.

– Ой, не знаю, – захвилювалась королева, – ти ще така маленька.

– Нічого, – мовив згори дядечко Сонце, – нехай політає. Я її догляну.

І Веселка попливла з хмарками.

– Ти не задавака? – спитала у неї Грозанна, коли вони відлетіли подалі.

– Ні, – відповіла принцесса, – я буду як усі.

Це хмаркам сподобалося. Вони взяли Веселку у свою гру і почали наздоганяти одна одну. Потім робили в небі різні фігури, грали кулевою блискавкою у футбол, виводили своїми тінями на землі малюнки. Але вже нікому не заважали і не дратували Сонця і Вітра.

Веселка у цих іграх своїм семиколірним коромислом була і футбольними воротами, і містком між хмарами, і суддею на перегонах.

– А спробуйте малювати на небі, – запропонувала вона своїм новим друзям наприкінці дня. – Якщо підніметесь вище, то з купчастих хмарок перетворитеся на пір’їсті, і вийдуть дуже гарні картини.

Всі погодилися. Не те, щоб у них виходило щось чітке, але білі лінії, прямі та всіляко закручені створювали чудові візерунки в світлі Сонячних променів. Багато людей, хто дивився в той час у небо, довго не могли відірвати захопленого погляду…

До наступного ранку хмарки ще виросли й подорослішали. Їм залишився один день на розваги, і вони розлетілися в усі боки, аби подивитися, що є цікавого на Землі.

– А ти куди? – спитала Грозанна у Веселки.

– В перший свій день я подорожувала з мамою і подружилася з людськими дітьми, – відповіла та, – з ними теж можна чудово гратися.

Грозанна здивувалася:

– Як це? Ми ж не опускаємось на землю, а вони не піднімаються до нас.

– Якщо хочеш, летімо разом, подивишся, – запропонувала Веселка.

Це було щось нове, цікаве, тому хмарка одразу ж погодилась. Вони вирушили в дорогу і невдовзі знайшли у полі гурт дітей, що ганяли м’яча.

– Дивіться, сьогодні Веселка не сама прилетіла, – помітили їх маленькі люди. – Наздожени нас, – гукнули Грозанні.

Хмарка почала літати за дітьми. Щоб наздогнати треба було просто накрити їх тінню. Хлопчики та дівчатка виявилися дуже прудкими, та небесна переслідувачка літала швидше і невдовзі впіймала всіх.

Після того Веселка разом з дядечком Сонцем примудрилися зробити на землі Сонячний Зайчик.

– Наздоженіть його! – мовила голосно.

Діти кинулися ловити Зайчика, накриваючи долонями, та весь час трошки не встигали. Врешті, потомившись, зупинилися й попросили:

– Хмарко, полий нас, будь, ласка, дощиком.

Грозанна не могла відмовити друзям і діти радісно застрибали під теплими краплинами, вмиваючись і бризкаючи на всі боки.

А після дощу в небі наче розквітла Веселка. Грозанна разом з дітьми побачили чудову, яскраву, майже на все небо райдугу.

– Ура! – загукали діти. – Яка велика і гарна Веселка!

Раптом одна маленька дівчинка злякано зойкнула, показуючи на небо:

– Дивіться! Шуліка на голубку нападає. Ой! Зараз упіймає!

Діти схвильовано подивились угору. Та тут не розгубилася Грозанна. Вона кинулась назустріч пташкам і голубка в останню мить встигла сховатися у хмарку.

Хижа птаха покружляла довкола, все ще сподіваючись на здобич, та й полетіла геть. Полетіла далі і врятована голубка, прогулюлюкавши тричі на знак подяки.

– Ти така хоробра і швидка, – мовила до Грозанни принцесса.

– Я й не думала, що зможу, – зраділа похвалі хмарка. – Само так вийшло.

Під вечір дядечко Сонце, як завжди почав хилитися до сну, а Веселка з Грозанною влаштували дітям останню на цей день розвагу – чудову, золотисто – червону заграву.

Хмаридла

Наступного дня Грозанна, та всі інші хмарки зібралися до королівської ущелини. Була серед них і Веселка.

Її величність, як перше, сиділа на своємі троні. Сонце й Вітер звично приносили з усієї землі різні звістки, і королева давала своїм підлеглим відповідні доручення.

Коли вся робота була поділена, Золотава мовила:

– Якщо хтось зустріне Хмаридлу, передайте їй мій наказ негайно з’явитися сюди.

Хмари похиталися на знак згоди, а до королеви підлетіла Веселка.

– Дозволь мені, мамо, з Грозанною подорожувати, ми з нею так здружилися.

– Ти принцесса, – відповіла Золотава, – можеш весь час бути біля мене. Але вирішувати тобі. Моя донечка вже зовсім виросла.

– Дякую. – Веселка притиснулась до матері і полетіла за своєю подругою.

Коли вони залишали ущелину королеви, Грозанна підлетіла до однієї із слуг:

– Хто така Хмаридла? Я нічого про неї не знаю.

– Це відома у нас потвора, – мовила та, – такої дикої і злої хмари давно не було. В перший день після народження всі бешкетують, бавляться, навіть трохи шкоду роблять. Потім якось заспокоюються. Але тільки не Хмаридла. Вона так і залишилася розбишакою. То в якійсь країні на тиждень дощ зробить, то десь таку грозу влаштує, що дерева від блискавки ламаються. Але найбільше любить мряку напускати. Знає, що людям така погода не подобається, от і знущається.

І все це ще можна було б терпіти, якби з малої розбишаки вона не стала великою розбійницею. Почала в будинки блискавкою влучати, а то й кораблі на морі топити. Вже багато людей через неї загинуло.

– Еге-ге, – замислено мовила Грозанна, – невже бувають хмари, що хочуть зла таким добрим і веселим людям?

– Дійсно, – погодилася Веселка, – якась хижачка, а не хмара.

Потім вони полетіли далі, Грозанна поливала поля, міста і села, де вже давно не було дощу. Веселка весь час була поруч, радуючи людей своєю красою.

А під вечір на горизонті вони побачили велику темну хмару, що час від часу гриміла і пускала блискавки на якесь місто. Невдовзі Грозанна помітила внизу великий вогонь.

– Дивися, – мовила до Веселки, – це, мабуть, Хмаридла. Вона підпалила чиюсь домівку.

– Яка страшна! – злякалася принцесса.

– Але не для мене. – Сказала Грозанна і підлетіла ближче. – Агов, Хмаридло, припини над людьми знущатися!

– Хто це там такий хоробрий? – почули подруги зневажлву відповідь.

– Я, Грозанна. Передаю тобі наказ королеви Золотави негайно прибути в ущелину її величності.

– А чого це вона мені наказує? – відповіла Хмаридла. – Не слухала й не буду слухатись.

Тоді Грозанна звернулася до Сонця.

– Дядечку, передайте, будь ласка, те що ви чули королеві.

– За одну мить, – охоче відповів той.

Тим часом Хмаридла продовжувала бити блискавками по місту. Грозанна підлетіла до неї і штовхнула її у бік:

– Припини блимати!

Хмаридла здивовано спинилася. Грозанна вже добряче виросла після народження і виглядала тепер досить великою, впевненою в собі хмарою. Проте розбійницю це не спинило. Вона розвернулася, сильно штурхонула Грозанну і, загримівши на все небо, метнула блискавку у самісінький її центр.

Але й Грозанна була готова до нападу. Вона встигла ухилитися і сама вистрелила у противницю громом і блискавкою.

Та не чекала опору, адже ніхто й ніколи ще не давав їй відсічі. Блискавка Грозанни влучила точно в серце Хмаридли і вона завмерла на місці.

– Яка ти молодчина. – зраділа Веселка. – Подивись, у місті вже й дощ припинився. А Хмаридла цілий день тепер не зможе поворухнутися, не те що шкоду зробити.

Невдовзі з’явилися слуги її величності і разом з Грозанною відтягнули Хмаридлу в ущелину королеви.

Суд над зловмисницею був недовгим. Її назавжди ув’язнили між двома крутими скелями, що близько прилягали одна до одної, і приставили двох слуг для охорони, аби не втекла.

Морський Змій

У ті часи глибоко в синьому морі жив злий і страшний Морський Змій. Всі люди, риби та морські тварини його боялися. Він був довгий з величезною, немов ворота, пащею і гострими, наче ножі, зубами. До того ж, міг у кого завгодно перетворюватись, чим нерідко обманював свої жертви.

Кілька років тому надумав Морський Змій захопити доньку царя морського – Моряну, щоб стала вона йому служити. Проте Моряна швидко розібралася з нахабою. Хвилями й течіями загнала його в найглибші і найтемніші води, куди жодна риба не запливає, і полишила там, заборонивши під загрозою смерті випливати.

Змій нічого не міг вдіяти. Гинути від розлюченої Моряни аж ніяк не хотів. Лише зрідка вночі піднімався з глибин, аби впіймати якусь рибину, що загавилась і забула про небезпеку.

Але зі своєю долею Змій не змирився. В нього виник страшний задум: перетворитися на хмару, захопити країну Білих Хмар і закрити собою все небо.

“Тоді, – будував він свої жахливі плани, – я вже познущаюся над людьми. На Землі весь час буде або дощ і гроза, або туман. Ніхто і ніколи більше не побачить Сонця. Та й з Моряною поквитаюсь. Буде ховатися від моїх блискавок і вже ніколи не з’явиться над водою. Навіть Вітер притисну до землі і моря, щоб нічим не міг мені зашкодити”.

Надумавши всі ці страхіття, Морський Змій швидко, щоб його не спинила Моряна, виплив на поверхню. Тут, перетворившись на хмару, він одразу піднявся в небо.

Хмара з нього вийшла потворна і чорна, як ніч. Жоден промінчик Сонця не пробивався крізь неї. Навіть довкола стало темно і моторошно.

Опинившись над морем, Чорна Хмара – Змій озирнувся і побачив біля себе невеличкі хмарки, які тільки сьогодні народилися.

– Привіт, – підлетіла одна до нього, – а чого ти така чорна?

– Зараз дізнаєшся, – відповів Змій і, накинувшись на неї, поглинув, наче проковтнув.

Інші хмарки шугонули вростіч, та чорна потвора літала швидше. Вона наздогнала і з’їла всіх.

– Усе йде за планом, – мовив сам до себе Змій. – Я збільшуюсь, поїдаючи хмари. Мене ніхто не спинить. Я проковтну їх усіх і стану повелителем неба.

Ці розбійні напади, звичайно ж, бачили дядечко Сонце та дідусь Вітер. Вони одразу розповіли про все королеві Золотаві.

Хмари, які чули розповідь, обурено загомоніли:

– Треба провчити негідника! Не дамо ображати наших сестер.

– Гаразд, – погодилася Золотава, – двоє з вас летіть до Чорної Хмари і приведіть її до мене. Друже Вітер, допоможи моїм слугам.

Через деякий час назад повернувся лише Вітер.

Чорна Хмара ковтнула ваших посланців, і я нічим не зміг допомогти, – збентежено мовив він. – Моряна, – донька морського царя розповіла мені, що це не просто хмара, а Морський Змій. Проти нього потрібно виступати всім разом, лише тоді можна буде перемогти.

Все це чула і Хмаридла, адже її в’язниця була поряд із королівською ущелиною. “Ось кому я буду служити, Змієві, – подумала вона, – ось разом з ким я робитиму все, що захочу”. І поки її вартові збентежено слухали Вітра, Хмаридла легко втікла з-під їхньої охорони.

Морського Змія вона знайшла дуже швидко. Той проковтнув уже чимало хмар і виріс до велетенських розмірів.

– Зачекай Змію, не їж мене, – мовила Хмаридла, – я хочу служити тобі. Золотава не давала мені робити з людьми те, що я хотіла. Навіть до в’язниці посадила. А тобі я стану в пригоді.

“Нехай допоможе мені, а потім я проковтну і її,” – задоволено подумав Змій.

– Згоден, – мовив уголос, будеш мені слугою. Розкажи, що робиться в королеви Білих Хмар.

Хмаридла, мабуть, не знала, що зрадників не любить ніхто. Не могла, звичайно, знати і того яку долю їй приготував Морський Змій.

– Я все чула, – мовила вона улесливо, – Вітер дізнався про тебе від Моряни і розповів королеві. Коли я тікала, вони сиділи і думали, як тебе зупинити.

– Гр-гр-гр! – зареготав Змій, гримаючи і пускаючи на всі боки блискавки. – Мене зупинити неможливо. А ця зарозуміла Моряна пожалкує, що колись наді мною знущалася. Лети попереду і показуй дорогу до королівської ущелини.

– Слухаюся, мій повелителю, – нахилилася в його бік Хмаридла, а тоді спитала обережно: – А чи не могла б я дещо попросити?

– Проси, – дозволив Змій.

– Серед хмар є одна, яка мене образила. Це мій ворог – Грозанна. Дозволь мені особисто розправитися з нею.

– Добре. Ще щось? – спитав Змій.

– Так, мій повелителю. Ця Грозанна всюди подорожує з принцесою Веселкою. Вона дуже гарна, різнокольорова. І, якщо надумаєте одружитися, то кращої пари не знайти.

– Добра ідея. – Похвалив Хмаридлу Змій, а про себе подумав: “Навіть найкращі ідеї тебе не врятують. Ти загинеш, як і всі, просто загинеш останньою”.

Захоплення країни Білих Хмар

Королева Золотава від Сонця і Вітру швидко дізналася про зраду Хмаридли.

– Не розгледіла я її. Лише у в’язницю посадила, а вона тепер проти своїх іде.

– Не час про це думати, – зупинив її Вітер. – Велика небезпека над нами нависла. Треба виступати всім разом: і нам із Сонцем, і всім хмарам. І не панькатися. Бити блискавицями, розпеченим промінням, ураганом, хто чим уміє.

Королева, яка жодного разу в житті не воювала, не погодилася:

– Спочатку треба послати когось для перемовин.

– Але ж ти вже посилала. – Заперечив дядечко Сонце. – І що?

– Ми посилали слуг із війною, а тепер спробуємо з миром, – наполягала на своєму Золотава.

І вона відправила дві хмари на зустріч Змієві. Посланці її величності зустрілися з нападниками над морем.

– Королева вирішила домовитися з вами, – мовили вони.

– І чого їй треба? – зневажливо спитав Змій.

– Золотава бажає миру і наказала довідатись, чого ви хочете, аби не нападати на нас.

– Ваша королева дурна, якщо нічого не зрозуміла, – злісно гримнув Змій. – Я якраз і хочу на вас нападати, знищувати всіх до одного.

Він обернувся до Хмаридли.

– Убий їх, подивимось на що ти здатна.

Зрадниця вилетіла поперед Змія і пустила блискавку в самісінький центр однієї хмари. Друга встигла приготуватися до бою і, навіть вистрелила у зрадницю, проте не влучила. А та швидко розвернулася і її блискавка знайшла серце і цієї хмари.

Потім Хмаридла, наслідуючи свого господаря напружилася і проковтнула слуг королеви одну за одною, від чого збільшилася майже вдвічі.

– Молодець, – похвалив її Змій. – Вмієш битися.

І вони полетіли до королівської ущелини, що була вже зовсім поруч…

Золотава одразу довідалась про долю своїх посланців. Та часу на приготування до битви не лишалося. Хмари лише встигли знятися в повітря, як на них напав Змій.

Він почав ковтати підданих королеви, стріляючи на всі боки велетенськими блискавками.

Хоч і не зразу, а хмари таки оговталися. Вони трохи розлетілися й стали відповідати вогнем своїх блискавок. Кілька хмар спробували протаранити собою Змія, але той легко їх проковтнув.

Деякі змогли облетіти ворога і напали на нього з тилу. Сонце й собі безжально припекло Змія, а Вітер кинувся на нього шквалом, намагаючись розшматувати.

Морський Змій не чекав такого відпору. Був занадто самовпевненим. Тому закрутився в повітрі, не знаючи звідки відбивати напад…

Весь цей час Хмаридла ховалася під своїм господарем. Думала тихенько відсидітися. Та тепер зрозуміла, що не вийде. Змій опинився в небезпеці, а якщо він програє, то і їй, як зрадниці, пощади не буде.

Хмаридла глянула на всі боки і несподівано напала на слуг королеви, які атакували Змія ззаду. Першими двома пострілами блискавки вона вивела з битви двох, а з третьою хмарою зчепилася не на життя, а на смерть.

Саме цього Змієві і не вистачало. Позбувшись нападу ззаду, він кинувся вперед і одну за одною проковтнув решту захисниць королеви.

Золотава теж почала стріляти в нападника блискавками, та це вже її не врятувало. Остання думка була про принцесу Веселку, яка, на щастя, подорожувала далеко від королівської ущелини…

Наковтавшись хмар, змій зробився неймовірно великим. Він вже й країв своїх не бачив.

Хмаридла на той час теж перемогла свого супротивника.

– Щось довго ти ховалася, – дорікнув їй Змій, – ще трохи і вони би перемогли.

– Я не ховалася, – виправдовувалася зрадниця, – просто не знала куди кидатися. Коли ж побачила небезпеку, одразу вступила в бій, одночасно з трьома хмарами.

– Хай буде так, – не дуже повірив Змій. – Ми, здається, всіх знищили, але твоєї Грозанни і принцеси я не бачив.

– Нічого, я знайду їх, обіцяю.

– Добре, Грозанна твоя, а Веселку приведеш до мене.

Він відпустив Хмаридлу на пошуки, сам же почав наганяти на Землю дощі та град, грім та блискавки…

Люди, звісно, не знали, що сталося в небі, проте вже відчули на собі перемогу Змія, перелякано сховавшись по домівках.

Грозанна проти Хмаридли

Грозанна з Веселкою нічого не підозрювали. В день нападу друзі полетіли на інший бік Землі подивитися на рослин та тварин, що там водилися.

Та ввечері біля них з’явився Вітер і разом з дядечком Сонцем вони розповіли про нещастя.

Веселка одразу ж заплакала. Всі її фарби за якусь мить потмяніли. Засумувала й Грозанна. Горе її було таким великим і несподіваним, що сльози хмари пролилися на Землю, як ніколи, холодним дощем. Сонце і Вітер якийсь час не зважувалися переривати тиші. Та дідусь врешті промовив:

– Змій послав Хмаридлу знайти вас. Убити Грозанну і привести до себе Веселку, аби одружитися з нею.

– Я ніколи не вийду за нього, – рішуче сказала принцеса. – Краще смерть, ніж жити з убивцею моєї матері.

– Поки що нічого боятися, – заспокоїла її Грозанна, – Хмаридлу я один раз побила, поб’ю і ще раз.

– Тепер вона стала значно більшою і сильнішою, – сказав дядечко Сонце.

– Але ви ж мені допоможете?

– Звичайно, – разом відповіли Сонце і Вітер, – проте…

– Вона більша, – зупинила їх Грозанна, – зате я прудкіша. Її я не боюся, а от що із Змієм робити – не знаю.

– Спочатку убий Хмаридлу. – мовив Вітер. – Ця клята зрадниця вже зовсім близько.

Грозанна побачила на горизонті свого затятого ворога й приготувалася до бою…

Хмаридла неспішно повзла по небу, гриміла і на всі боки блимала блискавками, аби одразу залякати противника.

– От ми й зустрілися, – гукнула вона, – і ця зустріч для тебе буде останньою.

– Це точно, – погодилась Грозанна, – зустріч буде останньою, але для кого, ще подивимось.

Вона підлетіла ближче і пустила одразу дві блискавки в серце Хмаридли. Та до цілі вони трохи не дістали. Зрадниця була занадто великою.

– Го-го-го! – зареготала вона, гримаючи на все небо. – Тепер моя черга.

І вистрелила аж трьома блискавками. Грозанна ледве встигла ухилитися.

Тут вступили в бій Сонце і Вітер. Особливо Дідусь дошкуляв Хмаридлі. Рвав на шматки, штовхав, не даючи прицілитися. Та все ж збити її з пантелику не міг.

Прислужниця Змія все сунула вперед. Від кількох ударів блискавки Грозанна встигла сховатися в невеличкій западині. Тоді різко злетіла, мало не до Сонця, і вже з гори двічі вистрелила.

Цього разу їй не вистачило зовсім мало. А Хмаридла ще більше розлютилася. Вона почала безперервно пускати в Грозанну блискавки.

Добре, що на допомогу знову прийшов Вітер. Він добряче штурхав зрадницю, від чого всі її постріли проходили мимо.

Веселка дивилася на все це і лише переживала за свою подругу, адже сама воювати не вміла та й не мала такої зброї, як блискавки.

Хмаридла весь час наступала, а Грозанна кидалася з боку в бік, аби не потрапити під удар і посувалася назад. У цей час в неї і виник несподіваний план. Вона кинулася вперед, наче в атаку. А коли зрадниця вже приготувалася убити її, пірнула вниз. Усі блискавки Хмаридли пролетіли значно вище цілі.

Хитрість Грозанни вдалася. Під ворогом, по самій землі вона простелилася швидкоплинним туманом і залетіла в тил противниці. І поки та лише думала розвертатися, на всій швидкості врізалася в неї, випустивши дві блискавки.

Цього разу Грозанна не схибила. Зрадниця знерухоміла і тоді за неї взялися Сонце і Вітер. Дідусь швидко розшматував Хмаридлу, а дядечко Сонце гарячими променями перетворив усі ті шматки на воду, яка рясним дощем зійшла на землю.

– Ура! – загукали Веселка й Грозанна. – Ми зробили це. Убили прислужницю Змія.

Зраділи і Сонце з Вітром. Адже це була перша перемога над Змієм, хоча й не дуже велика.

Погоня

Змій чекав Хмаридлу з Веселкою, а їх усе не було.

– Щось у цієї безтолкової зрадниці не вийшло, – мовив сам до себе.

Потім подивився як радісно світить Сонце й спитав:

– Чого радієш? Може десь мою помічницю бачиш?

– Вже на щастя не бачу, – відповів дядечко. – Грозанна перемогла її. А ми з Вітром перетворили Хмаридлу на водичку.

– Дякую за допомогу. Я все одно не збирався лишати її живою. А мені якась там Грозанна не зашкодить.

– Хто зна, хто зна.

– Та я проковтну її і не помічу, – мовив Змій.

Він розвернувся і всїєю масою посунув до Грозанни, поливаючи дорогою Землю дощем й несамовито блимаючи блискавками.

Дядечко Сонце одразу попередив Веселку й Грозанну про небезпеку.

– Ой, що ж робити? – спантеличено мовила принцеса.

– Не знаю, – чесно призналась її подруга.

Нічого не могли підказати і Сонце з Вітром.

Тоді Веселка звернулася до Грозанни:

– Ми з тобою подруги і останні, хто лишився з королівства Білих Хмар. Якщо загинеш ти, то загину і я.

Тим часом з’явився Морський Змій. Видовище було жахливе. Він закривав собою все небо. Не видно було його кінця і краю. Ні з гори, ні з боків.

Веселка затремтіла, а Морський Змій гукнув їй ще здалеку:

– Не бійся, тебе я не зачеплю. А от з твоєю подругою поквитаюся. Грозанна несподівано підскочила до Змія впритул і запустила в неї дві блискавки, як робила з Хмаридлою. Та де там. Дострелити до серця Змія було не можливо. Воно ще й з-за горизонту не з’явилося.

Морське страховисько зневажливо гримнуло на цей напад, і вистрелило у Грозанну одразу десятьма блискавками.

Лише диво врятувало хмару від смерті, адже ухилитися вона просто не встигла б.

Дядечко Сонце нещадно смажив Змія з гори, та не завдав йому майже ніякої шкоди. Дідусь Вітер шквалом налітав на страховисько, але навіть поворухнути його не міг.

Грозанна, зробила ще одну відчайдушну спробу. Пірнула під Змія, долетіла до його середини і вистрелила знизу. Проте й звідти до серця не дістала.

Зате знову мало не загинула. Змій обстріляв її згори блискавками та градом розміром, як великий кавун.

Добре пошматована Грозанна таки вискочила з-під Змія і кинулась навтьоки.

Битва перетворилася на погоню.

Утікачці трохи вдалося відірватися від противника. А той особливо й не поспішав. Був упевнений, що нікуди цій впертій хмарі не дітися.

Веселка полетіла за ними.

Добре знаючи всю Землю, Грозанна вирушила до пустелі. Сподівалася, що без води Змій охляне, а дядечко Сонце довершить справу. Та без води було тяжко і їй самій. Вона бачила, як швидко тане Змій, але сама теж була уже значно меншою і загинула би раніше. Тож тепер вирішила тікати до моря. Страховисько теж радо залишив пустелю. Обидвоє вони підживились морською вологою й погналися далі.

Проте над морем, у стихії Морського Змія, в Грозанни не було жодного шансу урятуватися. І вона попрямувала в бік гір.

… День змінювався ніччю, тоді знову приходив день, та ніхто на це не зважав. Гонитва тривала…

Невдовзі Грозанна пірнула у височенні гори з грізно насунутими на брови сніговими шапками. Неповороткий Змій довго не міг навіть побачити противницю, що прудко петляла між схилами. Та він не розгубився й тут і рушив крізь вершини, наче щупальці пускаючи в усі боки. Тепер вже Грозанна ніде не могла сховатися. Довелося їй залишити і гори.

Раптом вона почула Дядечка Сонце.

– Грозанно, Змій тебе до Північного полюсу жене.

– І що? Я ніколи так далеко не залітала.

– Там дуже холодно. Уночі температура мінус п’ятдесяти сягає . І хмари перетворюються на бурульки. Вони падають на Землю назавжди. Не гинуть, але й у небо не злітають ніколи.

Тим часом довкола ставало все холодніше. Веселка давно і далеко відстала, бо й утікачка і переслідувач летіли все швидше і швидше. З Морського Змія тепер вже йшов не дощ, а важкий лапатий сніг.

І тут він вирішив схитрувати.

– Агов, Грозанно! – прогримів голосно.

– Чого тобі? – навіть не озирнулась та.

– Ти дуже спритна і розумна, і я вже втомився за тобою літати. Припиняй безглуздий опір. Все одно я тебе колись упіймаю. Переходь до мене на службу. Будеш жити собі з Веселкою.

– Не вірю я тобі, – відповіла Грозанна, – а навіть якби повірила, то ніколи б не погодилась. Краще загинути, ніж бачити, що ти з Землею будеш робити.

– Як хочеш, – злісно гримнув Змій і полетів за нею ще швидше.

Останній розділ

Грозанна вирішила не шукати порятунку від Північного полюсу. “Спробую заманити Змія і ми загинемо від холоду разом. Лише так я позбавлю Землю і людей від цієї жахливої потвори” – думала вона.

Отож, Грозанна подалася просто на північ. Розлючений довгою гонитвою, Змій кинувся слідом. Він теж нічого не знав про страшні морози Північного полюсу.

Невдовзі їм стало холодно, потім дуже холодно, а згодом вони почали замерзати. Врешті Грозанна перетворилася на велику бурульку і впала…

Змій теж перетворився на нейиовірних розмірів льодяну скелю. Але зміг полетіти далі, бо був не хмарою, а морським страховиськом.

– Все пропало, – подумала Грозанна з розпачем…

Вже святкуючи перемогу Змій минув холоди. Та тут його підсмажив дядечко Сонце і, розтопившись, він упав у море стіною води, знову перетворившись із хмари на Морського Змія.

В цей момент з нього цілими і здоровими випливли королева та всі її піддані, кого проковтнув Змій.

До них одразу підлетіла щаслива Веселка.

– Вітаю вас, – зрадів дядечко Сонце, – я уже говорив з Моряною. Вона зробить так, що Морський Змій більше ніколи нікого не потурбує.

– Чудово! – зраділа Золотава. – Але хто нас урятував?

– Грозанна, – відповіла Веселка. – Вона заманила Змія на полюс. Він замерз на лід , потім розтанув і впав у море. А сама Грозанна назавжди залишилася бурулькою і я лечу до неї.

– Донечко! – вигукнула королева Золотава. – Ми ж тебе ніколи не побачимо.

– Так, мамо, але Грозанна – моя подруга і ми поклялися ніколи не розлучатися.

Всі засумували. Але раптом з-за горизонту з’явилась Грозанна.

То Моряна теплою течією підмила і відколола бурульку – хмару від льодовиків Північного полюсу та й погнала її до тепла. Тут Грозанна, швидко розтанувши, піднялася в небо.

Радості жителів країни Білих Хмар не було меж. Особливо раділа і виблискувала всіма кольорами Веселка.

Відтоді вони з Грозанною так і залишилися нерозлучними.

Ще й тепер, після теплого літнього дощу і веселої, незлої грози з великої гарної хмари – Грозанни з’являється на обрії яскрава багатобарвна Веселка.

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet