Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

Котигорошко – Українська народна казка

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку.
Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід.
Вона й каже:
– А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що живе за тим полем, у лісі, взяв – ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців.
От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там ЇЇ змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
– Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.
– Як то не принесла? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
– Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була.
Приходять туди, коли вона там.
– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
– А,- каже,- людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
– Ні,- кажуть,- битися!
– Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися.
Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці. А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема.

От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину та й з’їла. Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води – небагато літ, а вже великий виріс.
Одного разу батько з сином копали колодязь,- докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали. От конають далі та й докопалися до великого Шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
– Десь повинні бути в мене брати й сестра?
– Е-е,- кажуть,- синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
– Ну,- каже він,- піду їх шукати. Батько й мати умовляють його. – Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!
– Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
– Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру,- треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
– На,- каже,- перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця,-булава як ударилась об нього,- тільки трошки зігнулась.
– Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду.
Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарів, попрощався і пішов. Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.
– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.
– Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з’їсть.
– Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така!
– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
– Де ж вони? – питається Котигорошко.
– Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
– Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко.
– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.
– Дарма! – відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз:
– Ге,- каже,- людський дух пахне!
– Де б то не пах,- відказує Котигорошко,- коли я прийшов.
– Агов, хлопче,- а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
– Де то вже миритися,- битися! – каже Котигорошко.
– Ходім же на залізний тік!
– Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
– Бий ти!
– Ні,- каже Котигорошко,- бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,- і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у -тік, ударив утретє,- зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому. От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться.
– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,- тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі. А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як рвонувся,-так того “дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому. Підходить до хати, аж чує – брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
– А що, мамо, чи в вас іще були діти?
– Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти. Вони тоді:
– Оце ж ми його прив’язали,- треба бігти та одв’язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,- замалим хати не розвалив.
– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже.- Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та й іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
– Боже поможи!
– Дай боже здоров’я!
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Гори розпихаю, щоб шлях був.
– А куди йдеш? – питає Котигорошко.
– Щастя шукати.
– Ну” то й я туди. А як ти звешся?
– Вернигора. А ти?
– Котигорошко. Ходім разом!
– Ходім.
Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає- з корінням.
– Боже поможи!
– Дай боже здоров’я!
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
– А куди йдеш?
– Щастя шукати.
– Ну, то й ми туди. А як звешся?
– Вернидуб. А ви?
– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
– Ходім.
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,- так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
– Боже -поможи!
– Дай боже здоров’я!
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
– А куди йдеш?
– Щастя шукати.
– Ну, то й ми туди. А як звешся?
– Крутивус. А ви?
– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!
– Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі,- то Вернигора перекине, де ліс,- Вернидуб виверне, де річка,- Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс,- коли бачать,- в лісі стоїть хатка. Увійшли – нікого нема. Котигорошко й каже:
– Отут ми й заночуємо.
Переночували, на другий день Котигорошко каже:
– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив Їсти та й ліг спочивати.
Коли хтось стукає в двері:
– Відчини!
– Невеликий пан,- відчиниш і сам,- каже Вернигора.
Двері, відчинились, та й знову хтось кричить:
– Пересади через поріг!
– Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався. Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
– А чого ти запізнився з обідом?
– Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
– Відчини!
– Невеликий пан, відчиниш і сам.
– Пересади через поріг!
– Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
– А що це ти з обідом спізнивсь?
– Та задрімав,- каже,- трохи…
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
– Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
– Відчини!
Відчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
– Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
– А чого тобі? – питає Котигорошко.
– А ось побачиш чого,- каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
– То ти такий! – та собі хап за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.
– Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило. .
– А що обід?
– Давно впрів.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
– А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.
– Е,- каже Котигорошко,- коли він такий, то ходім його шукати. А де дідок того дуба тяг,- там так і знати, що волочено,- вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.
Котигорошко й каже:
– Лізь туди, Вернигоро!
– А цур йому!
– Ну ти, Вернидубе.
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
– Коли ж так,- каже Котигорошко, – полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
– Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,- таки сягнули дна,- аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,- аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,-аж вибігає йому назустріч королівна-така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.
– Ой,- каже,- чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
– Та я,- говорить Котигорошко,- шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться.
– Е,- каже вона,- дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,- він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.
– Не вб’є! – каже Котигорошко,- то ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?
– А я,- каже,- королівна, та мене цей дідок украв – і в неволі держить.
– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього! Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив
Котигорошка, то й каже:
– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
– Де вже,- каже Котигорошко,- миритися – битися!
От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшов і гукає:
– Агов, побратими, чи ви ще є?
– Є!
Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.
Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:
– І це ваше.
І третій їм віддав,- усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну.
– А це моє,-каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:
– Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнем його вгору та тоді й пустимо,- він упаде та й уб’ється.
А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,- узяв прив’язав до мотуза каменюку.
– Тягніть мене! – гукає.
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп!
– Добрі ж ви,- каже Котигорошко. Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,- на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає.
– Хто це вас накрив? А діти кажуть:
– Як не з’їси його, то ми скажемо.
– Ні,- каже,- не з’їм.
– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
– Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ та град,- вони в гнізді й заллються.
– Винеси мене,- каже Котигорошко,- на той світ.
– Ну, добру ти мені загадку загадав. Та д.ар-ма,^~ треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шмат м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли,- от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:
– Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав на свою ногу:
– От чого,- каже.
Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою,- вона й приросла.
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже: – Ви мене зрадили,- мушу вас покарати.
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.

Поділитися в соц. мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Написати коментар

Пошук по сайту

Левко у:

blank

LiveInternet