Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

Казка від Левка №2 – Авторські казки (Наталія Козленко)

Казки українських авторівПривіт, я – Левко. Я народився у фантазії. Фантазія – це плід розуму і душі, тому я і вийшов трохи дивним, але веселим, пухнастим і добрим. Мені здається, що я симпатичний. Звичайно, прошу вибачення за нескромність.
Я народився пізно восени, майже взимку. В цей час природа втрачає барви, сонечко сідає рано і на душі стає трохи сумно. Ось чому я народився таким яскравим – я прагну створювати твій настрій. Твій настрій повинен бути чудовим у будь яку пору року.
А ще я народився, щоб дружити з тобою – гратися, розповідати казки, загадувати загадки, надавати поради… Ти також зможеш надсилати мені казки або віршики, що придумаєш самостійно чи разом з батьками. Можеш малювати для мене малюнки і надсилати свої фотографії.
Адже дружба – це бажання спілкуватись, ділитися одне з одним радістю, допомагати у скруті. А головне – ставитися до друга так, як бажаєш, щоб він ставився до тебе.
До речі, розповім тобі історію однієї дружби.

Це сталося в одному дворі. Двір був великий, бо знаходився біля нового багатоповерхового будинку. Будинок будівельники зводили дуже довго – може два роки, може більше. Весь цей час на будівельному майданчику стояв зелений вагон. В тому вагоні будівельники відпочивали, а вночі у ньому вартував нічний сторож.

В останні місяці будівництва, біля вагона, невідомо звідки взялися два цуценяти. Це сталося взимку. Цуценята виникли біля вагона – ніби з-під землі виросли. Вони були кудлаті, одне зовсім чорне з жовтими очима, а друге – зовсім біле з очима блакитними і дуже сумними. І нічний сторож, і будівельники прихистили цуценят. Для них принесли велику коробку, обклеєну паралоном, поклали до неї ганчір’я і шматочки хутра – так вийшов затишний будиночок для цуценят.

Всі приносили з дому їжу, щоб цуценята не голодували. А один з будівельників майже щодня пригощав цуценят смачним вівсяним печивом.

Для цуценят навіть викликали ветеринара, щоб зробити їм необхідні щеплення.
Тож, перезимували вони щасливо.

Навесні цуценята вперше в житті побачили траву. Вони вже підросли і весело гралися під весняним сонечком, щоранку зустрічаючи будівельників веселим гавканням. Такі різні на вигляд, ті собаки здавалися нерозлучними – спали, грали, їли – все робили разом.

Але нарешті будівництво добігло кінця. Будівельники здали будинок комісії та перейшли на інший об’єкт. Чорний і білий песики, хоч і були вже майже зовсім дорослі, все таки не могли зрозуміти – де ж поділися ті добрі і веселі дядьки, що пригощали печивом? І куди одного разу назавжди зник зелений вагон?

Собаки лишилися самі. Вони сумували. Їх тепер ніхто не годував, і вони були вимушені бігати по помийках у пошуках їжі. Гратися разом вже не вистачало часу і натхнення, їсти разом – не стало і мови, бо кожен їв те, що знаходив. І тільки вночі песики спали, притулившись одне до одного, як у дитинстві, зігріваючи друга теплом свого тіла.

До нового будинку почали заселятися мешканці. Чорний і білий собаки спочатку зраділи людям – деякі з них прихильно ставилися до дворових псів, навіть іноді виносили їм поїсти. Багато хто з нових мешканців мали своїх власних собак. Декотрі з тих собак були веселі і симпатичні, деякі – пихаті, інші – спокійні і байдужі. А ще були собаки страшні – злі та агресивні. Чорний і білий песики з переляку гавкали на них, стоячи на безпечній відстані.

Якось один дядько спустив з повідка свого страшного і злого пса бійцівської породи. І сталося так, що пес той напав на нашого чорного собаку. Зав’язалася бійка, але сили були нерівні, і як не намагався білий собака захистити свого друга – все було марно: бійцівський пес сильно понівечив чорного песика.

Настали важкі дні. Чорний собака лежав і скавчав від болю. Білий намагався допомагати йому – зализував рани, носив їжу, яку знаходив, але щодалі сили покидали чорного песика, він помирав. Тоді одного ранку білий собака, втративши надію, сів і жалібно завив від безвихіддя.

Цей надривний вий почув один чоловік, який проходив по вулиці. Він звернув увагу на худорлявого, сумного білого собаку. Підійшов ближче і побачив чорного собаку, який лежав у ямці і помирав від ран. Чоловікові стало шкода чорного пса – він обережно підняв його на руки, говорячи ласкаві слова, і кудись поніс. Білий собака побіг за чоловіком, який уносив його друга. Він відчував, що чоловік той добрий і допоможе чорному собаці. Але ж він сам, білий собака, тепер залишається зовсім один… Чоловік із чорним сів в машину і поїхав. Білий собака біг за машиною, скільки стало сил, але швидко відстав. Він зупинився, переводячи дух, сумно дивився в бік, де зникла та машина і думав про те, що другові, чорному песику, певно, так буде краще…

Наступала осінь. Погода гіршала, йшли дощі. Білий собака призвичаївся жити один, але йому було сумно, йому весь час не вистачало товариства чорного собаки. Білий і не знав, що ж насправді сталося з його чорним другом. Чи живий він? Чи взяв його той чоловік до себе жити?

Прийшла зима. Білий собака мерз по ночах, а вдень шукав собі їжу. Він змирився з тим, що більше ніколи не побачить свого чорного друга. В глибині його собачої душі жевріла надія – може йому пощастить зустріти людину, яка забажає стати йому господарем?

Під Новий рік ішов сніг. Білий собака був майже непомітний на снігу. Машина загальмувала біля нього, трохи не зачепивши. Білий відскочив, але чомусь не злякався. Його нюх підказував йому щось неймовірне… Цього не могло бути, але це сталося! З машини, радісно гавкаючи вистрибнув чорний собака і кинувся до білого. Білий і чорний зустрілися, вони гавкали, терлися боками, стрибали – дуже щасливі були побачити одне одного. Біля машини, посміхаючись, стояв той чоловік, що забрав тоді чорного песика, щоб врятувати. Він присів, протягнув руку до білого песика і сказав: «Підеш до нас жити? Твій друг, як тільки вилікувався, то перестав їсти, весь час сидів під дверима і скавчав. Останні дні майже води не пив. Він ладен був відмовитись від щасливого ситого життя у мене вдома, щоб втекти до тебе. Як у вас така дружба, ви повинні бути разом. У мене велика квартира, а влітку поїдемо на дачу. Підеш з нами?»
Чорний пес з надією подивився на білого друга. А білий підійшов до чоловіка і лизнув його у руку.
« Тож на заднє сидіння – руш!» – чоловік відкрив дверцята, чорний і білий собаки заскочили у машину. Щасливі, всі поїхали додому. Друзів тепер було троє.

Автор: Наталія Козленко

Поділитися в соц. мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet