Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

Іванко Цар Звірів – Українська народна казка

Був собі чоловік. Жив він у великій радості з жінкою i з своїми дітьми Іванком i Марійкою. Та недовго так тривало. Померла жінка. Чоловік дуже зажурився. Вирішив, що не буде більше женитися. Жив з дітьми вдівцем дев’ять років. А на десятому знайшов господар служницю. Жила вона по сусідству, ходила до нього, розраджувала. Почав він їй казати:
– Поберімося.
Служниця відповідає:
– Я за тебе не піду, бо в тебе двоє дітей.
– Та де я їх подіну, не погублю ж.
– Не губи дітей, – каже служниця, – забери їх, поведи в ліс i там лиши, а вони заблудять.
Чоловік послухав. Узяв дітей i повів у ліс. Повів далеко у ліс i каже:
– Сидіть тут, а я піду нарубаю дров. Лишив дітей, зібрався, прив’язав стовпа до бука, аби ним вітер колисав i щоб дітям здавалося, що тато дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи i розуміли, котрою дорогою вони йшли. Довго сиділи в лісі, чекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко каже:
– Ходімо помалу додому.
Зібралися i приходять увечері до своєї хати. Дивляться у вікно: у хаті служниця сидить з батьком i про щось, вечеряючи, говорять. А діти сіли під вікном i не сміють зайти в хату. Батько говорить:
– Боже, боже, що то мої діти діють у лісі?
А вони обізвалися:
– Батьку, ми прийшли.
Служниця, як почула дитячі голоси – утекла. Але сказала:
– Поведи їх вдруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.
На ранок він повів дітей ще глибше в ліс i наказав їм:
– Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду догляну ліс i прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а батька немає. А вночі пішли шукати дорогу. Ходили, ходили i заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Марійці:
– Я накладу вогню, а ти йди дещо пошукай їсти. Дiвчина назбирала попiд кущами хрону. Принесла хрiн i приготувала вечерю. Але без хлiба було важко їсти. Iванко взяв один хрiн i поклав у вогонь:
– Хай спечеться, може, буде не такий гiркий. Лягли спати рядком на рiзнi боки. Добре заснули потомленi. Уночi до них приходить ведмiдь, дивиться й дивується з такої iстоти: двi голови, одна на однiм, друга на другiм кiнцi! Ведмiдь не вчинив нiчого, бо боявся, i пiшов далi. За ним прийшов вовк, i вовк побоявся такого дива з двома головами. I кожний звiр приходив i нiчого злого не чинив дiтям.
Раненько дiти встали, помилися та й зiбралися мандрувати далi. Але Iванко згадав, що поклав хрiн у вогонь. Коли розгрiб, дивиться – гарний хлiб. Хлiб розрiзали й почали їсти. їдять, а вiн усе цiлий.
Iдуть, блудять у темнiм лiсi й не знають, де їх домiвка. I ходили по лiсах багато рокiв. Здичавiли. Виросли. Раз приходять на одну галявину i вiдпочивають, грiючись на сонцi. Бачить Iванко на галявинi явiр вiсiмнадцять метрiв у височiнь, без жодного сучка, лиш на самiм вершку три стовбури. Дивиться далi, а на яворi блищить шабля, рушниця й красива сорочка. Думає: “Як би менi все це згодилося, коли б мiг узяти”.
Коли поглянув угору на явiр, бачить на сорочцi написанi золотi лiтери:
“Хто буде такий мудрий, щоб злiз на явiр i взяв цю сорочку, той буде дужий на сiм держав; а хто взяв би рушницю та з-пiд явора сiм куль та якби вистрiлив, куля вбила б третю частину свiту i знову вернулася б на те мiсце пiд явiр. А шаблю якби хто зняв, зарубав би нею, скiльки задумає”.
Iванко каже сестрi:
– То був великий дурень, що це написав, бо то не може бути правдою.
I пробує вилiзти на явiр. Лiз угору мало не чотири години, а коли перелiз за половину, почало його тягнути догори. Вилiз Iванко на гору, мiж стовбурами вiдпочив, i позабирав усi речi. Злiз помалу додолу. Йому дуже сподобалася сорочка. Тепер уже не мусив ходити голий. I говорить Марiцi:
– Марiко, я почуваю, що я сильний на сiм держав. Йдуть далi крiзь великi лiси. Знайшли старого бука, котрий мав понад метр у товщину. Бук був широкий, крислатий. Iванко й каже:
– Коли б я був такий, як на яворi було написано, я мав би цього бука вирвати з корiнням.
Поклав одну руку на бука – i бук почав хилитися. Марiка закричала:
– Брате, не хитай, бо впаде!
Коли Iванко побачив, що бук нагинається, поклав на нього другу руку i вийняв його з корiнням, перевернув вершком у землю, а корiнням догори. Тодi взяв сестру на руки й понiс.
Йдуть далi через темнi лiси. Бачать на однiй галявинi блиск. Приходять, а блиск у каменi. Вдарив Iванко ногою в камiнь, i камiнь розсипався на порох. Бачить Iван – у землю сходи. За сходами – дверi. Розбив дверi, а там сiмнадцятилiтня дiвчина варить їсти у печi. Вiдчинила дверi в другу кiмнату й каже:
– Iдiть у нашу хижу, дам їсти, бо голоднi ви. Поки їли, пили, дiвчина почала їм розповiдати про недобре. Каже:
– Наїлися, напилися, то йдiть собi геть, бо живуть тут дванадцять розбiйникiв. Коли прийдуть, порубають вас.
Iванко їй вiдповiдає:
– Нам однаково. Батько нас вiдправив на смерть, щоб ми загинули.
У дванадцять годин ночi земля колишеться – приходять розбiйники. Дивляться, а їхнi дванадцятиметровi дверi розбитi вдрузки. Радяться вони:
– Що маємо робити? Чи йти до хати, чи залишимо тут своє добро, котре ми так довго збирали.
Кажуть старшому:
– Як накажеш, так i буде.
– Хлопцi,- каже старший,- неохоче б я лишив наше срiбло-злото, та тут була велика сила, коли нашi дванадцятиметровi дверi розбила в прах. Подумав це i сказав:
– Хлопцi, все одно, йдемо у хату.
Заходять розбiйники, а там сидить невеликий хлопець. Розвiшали рушницi на стiнах i сiли вечеряти.Старший походжає серед кiмнати. Наказує своїм розiникам:
– Йдiть у пiдвал i принесiть двi бочки пива. Троє розбiйникiв миттю принесли три бочки пива.
Старший говорить Iванковi:
– Коли ти вип’єш усю бочку пива й мiзинцем б’єш дно, залишимо тебе живим; iнакше страшною смертю загинеш. Iванко каже у вiдповiдь:
– Зробiть вперед ви самi, щоб я бачив.
Старший став коло бочки, вибив пучкою дно, пiдняв бочку й випив усю. Ото був чолов’яга!
– Ну, випий ти!
Коли Iванко мiзинцем ударив у бочку, обручi порвася i пиво розлилося по землi.
Розбiйники вхопили зброю, оточили Iванка i заичали:
– Пiдiймай вгору руки! Iванко засмiявся:
– Слухайте, люди, думаю, що перед смертю зволите проговорити три слова й три цигарки курити.
Коли докурював, витяг шаблю й вiдразу вiдтяв одинадцять голiв. Старший був хитрий, миттю упав у кров, i лише вухо йому Iванко вiдтяв. Зiбрав Iванко розбiйницькi трупи, позносив у порожню хату, а сам рушив до iнших кiмнат. В однiй золота було повно, в другiй – одежi, у третiй – хлiба, борошна, всього, що треба. Лише пташиного молока немає.
Коли Iван оглянув свої володiння, каже дiвчинi, котра йому готувала їсти:
– Дiвчино, як ти сюди потрапила i чия ти?
– Я царева донька. Ходила у школу на край мiста. Розбiйники напали на мене i взяли мене з собою. Я вже шiсть рокiв тут у неволi.
– Можеш додому йти.
Дiвчина подякувала й зiбралася йти до свого батечка царя. А Iванко каже сестрi:
– Тут маєш ключi вiд кожної кiмнати. Бери, що тобi треба.
Лише вiд тiєї кiмнати, де лежали розбiйницькi трупи, ключа не дав. Образилася Марiка, бо була вона жадiбна й заздрiсна.
– Сестро, йду я поглянути на нашi лiси.
Не сидiлося йому, бо чув у собi великi сили. Не боявся нiчого, бо думав, що вбив усiх розбiйникiв. Зiбрався у лiси. А коли пiшов, старший розбiйник устав i покликав Марiку:
– Марiко, йди-но сюди!
– Що тобi треба?
– Будь така ласкава, пiди до криницi, котру я вкажу, й вiзьми цiлющої води, й пусти у замок.
Марiка послухала. Принесла води, пустила у замок – i замок вiдiмкнувся. Розбiйник помастив вухо живлющою водою – й вухо зрослося. А Марiцi почав казати:
– Чи ти б хотiла мене за свого чоловiка мати?
– Хотiла б.
Розбiйник каже:
– Але так ми не можемо одружитися. Лиш коли ти захочеш свого брата згубити.
Вона погодилася й на це. Розбiйник наказав:
– Коли прийде додому, прикинься хворою й скажи, що їла б вовче м’ясо. Вiн пiде до вовкiв, i вони його розiрвуть.
Не знав вiн, що Iванко – цар усiх звiрiв, що розумiє їхню мову.
Була у розбiйникiв перед пiдземним палацом груша, котра взимку i влiтку цвiла, коли хто йшов. Дивиться старший, груша цвiте. Ускочив до тiєї хижi, де розбiйницькi трупи лежали i зачаївся. Iванко приходить i бачить: сестра в постелi йойкає. Жалко її стало.
– Що сталося?
– Дуже менi болить, їла б з малого вовчати м’ясо. Може б, одужала?
Iванко пiшов у лiс. Йде й бачить: стара вовчиця з п’ятьма вовчатами. Iванко зарядив рушницю, став на колiно й хоче стрiляти.
Вовчиця тут заговорила:
– Iванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб’є третину свiту i пiде назад, пiд явiр, з-пiд котрого ти її взяв. А йди й бери собi мою дитину й понеси сестрi. Вона їсти не буде, а ти моє вовча вичеши й пусти на волю. А вовчатi наказує:
– Служи цьому чоловiковi так, як батьковi. Так воно й сталося. Старший розбiйник дивиться – груша цвiте.
– Марiко, Марiко, не їж мале вовча, а кажи, що хочеш м’яса з малого ведмежати.
Так i зробила. Iван пiшов знову у лiс. Бачить:iде стара ведмедиця з ведмежатами. Зiбрався стрiляти, а ведмедиця заговорила:
– Iванку, не вбивай мою дитину. Вона їсти не буде, а ти моє ведмежатко вичеши i пусти геть. А до ведмежати каже:
– Слухай його, як свого батька. Дивиться старший – груша цвiте.
– Марiко, не вмирає твiй брат!
I так словами сестри розбiйник вiдправляв Iванка на всяку звiрину, i щоразу Iванко вертався здоровий i приводив з собою якогось звiра…
Тодi старший надумав ще одне дiло. Коли й тепер Iван не постраждає, то вже нiколи. Каже Марiцi:
– Скажи йому, аби йшов мiж двi гори принести води. Отi гори одна об одну б’ються, а мiж ними є криниця. Коли вiн буде там, гори його вб’ють.
Iван пiшов i потрапив на полудень, коли гори перестали битися. Зачерпнув води i принiс додому.
Розбiйник придумав ще одну хитрiсть. Говорить Марiцi:
– Кажи йому, що там-то й там-то є дванадцять млинiв i хай принесе тобi з тих млинiв борошна на обiд, i коли ти страву з того борошна з’їси, враз одужаєш. А тi млини вiдчиняються раз на дванадцять рокiв i мелють людськi кiстки, а управляють ними чорти. Завтра дверi у млинах розчиняться i, як вiн зайде, замкнуться за ним, i там вiн загине.
Йде Iван по борошно в чортiвськi млини. А умiв вiн гарно на дудку грати й пищалити. Усi звiрi збiглися до Iвана i почали танцювати. Iван з усiма звiрями приходить у чортiвськi млини. Дверi повiдчинюванi. Зайшов, набрав у кишенi борошна й скоро повернувся. Дверi за ним замкнулися, а вся звiряча братiя зосталася у млинах. Йде вiн додому. Груша зацвiла. Старший каже:
– Недобре! Iван i там не загинув. I наказує Марiцi:
– Зробися здоровою й добре попроси його: “Хай я тебе, братику, у паренiм молоцi скупаю”. Та коли вiн роздягнеться, викупається, стане слабий i засне, ти вiзьми кiнської шерстi, зв’яжи йому руки i менi свисни.
Так i сталося. Марiка просить Iвана:
– Брате мiй любий, я хочу зробити за твої труди добре дiло. Хай я тебе скупаю в паренiм молоцi.
Iван соромився роздягатися перед сестрою, але вона його упросила. Купала його так, що заснув. Тодi зв’язала йому руки кiнською шерстю i засвистала розбiйнику. Розбiйник прийшов, перебрав на себе Iвановi сили, будить його i судить суд над ним, якою смертю його погубити. I присудили з сестрою виколупати йому очi й пустити по свiту. Розбiйник не хотiв його вбивати, бо Iван його не вбив. Виколупує розбiйник Iвановi одне око, а сестра каже:
– Дай друге я виколупаю.
I лишився Iван без очей. Розбiйник узяв його на плечi, понiс у лiс i кинув у колодязь. А в той час у лiс люди прийшли працювати. Уночi вiдправили по воду кухаря. Кухар узяв вiдро, приходить до колодязя, а в колодязi щось хлюпочеться. Налякався кухар, кинув вiдро i прийшов без води. Люди почали на нього кричати:
– Чому ти не принiс води?
– Не принiс, бо в колодязi чорт. Люди взяли довгi жердi з крючками, що звуться цапини, i йдуть до колодязя, говорячи:
– Не бiймося чорта. Гуртом уб’ємо його.
Iван чує з колодязя, що люди радяться, i гукає:
– Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь потрапив так й отак.
Люди, почувши людську мову, спокiйно пiдiйшли до колодязя, витягли голого Iвана i принесли його до свого помешкання. Один дав йому штани, другий сорочку, а третiй нагодував.
Пробув Iван у лiсi три роки. Люди його, слiпого, годували. I вирiшив Iван вкоротити собi вiку, бо що то за життя слiпому. Пiшов у лiсовi хащi, б’ється головою об буки, дряпається об кущi, нарештi заходить у якесь болото. Не може ноги витягнути й падає у криницю. Падає i тут же прозрiває, з’являється в нього зiр, бо то була криниця з живлющою водою. Повернувся Iван до людей, ще три роки працював, щоб вiддати зароблене людям. Ще три роки робив на себе: одягся, узувся. Так перебував у лiсi з людьми дев’ять рокiв: три без очей, шiсть з очима. А на дев’ятий зiбрався додому.
Йде дорогою, приходить на розпуття, там сидить старий чоловiк. “Якi сто п’ятдесят лiт, може, має”,- думає Iван i звертається до дiда:
– Помiняйте зi мною свою одежу.
А дiд мав подерту одежу. Каже:
– Хлопче, ти, мабуть, говориш зi мною на смiх?
– Не на смiх я з вами говорю, дiдусю, справдi хочу мiнятися. 1
I вони змiнялися одежею. Коли дiд убрався в Iванову одежу, витяг собi склянку з водицею, покропився нею – i враз помолодшав, немов йому вiсiмнадцять рокiв. А Iван мовить:
– Ой, якби менi таку воду, тiльки щоб я став таким старим, як ви.
Дiд витяг другу склянку, побризкав Iвана – i враз став Iван старшим за п’ятдесят рокiв i каже:
– Дiдусю, дайте менi скляночку з молодою водицею.
I дiд йому дав обидвi скляночки. Iван подумав:
“Тепер би пiти до своєї сестри”.
Приходить i бачить: хата стоїть на землi, а не в землi, як було ранiше. Двiр добре обгороджений, що не можна зайти. Iван став пiд ворiтьми i гукає старечим голосом:
– Вiдчиняй!
Вийшла сестра, пустила старця в хату й дала йому їсти. Жебрак поїв i нiби захотiв вiдробити. Занiс води i дров до хати. Почистив хлiв. Так лишився до вечора й на нiч. У дванадцять годин ночi приходить розбiйник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижi, дивиться – на лавi спить якийсь жебрак.
– Хто це?
– Не турбуйся, але говори тихо, бо старий чоловiк спить.
Сiли вони вечеряти, а потiм грали в карти до пiвночi. Лягли спати. Розбiйник сильно заснув. Заснула i його жона. А Iван дивився крiзь дiрку в одежинi, не спав цiлу нiч. Чекав, коли розбiйник засне, щоб одiбрати у нього свої сили. Коли заснули, Iван тихо встав, пiдiйшов до постелi, взяв свою сорочку, шаблю i рушницю i одяг на себе. Покропився молодою водицею – i став такий, яким був перед тими дев’ятьма роками. Проходжується посеред хати, будить розбiйника з жоною. Коли збудив їх, враз обоє впiзнали його i дуже перелякалися.
Iван каже:
– Я вас не буду бити, досить ви з мене познущалися!
Згадав Iван за своїх звiрят. Знайшов пищалку, почав пищалити. Коли звiрина почула цей голос, проломила дванадцять дверей на чортiвських млинах i прибiгла до Iвана. I говорить ведмiдь:
– Царю наш, коли ми почули твiй голос, ударили у дверi так, що вони розпалися на порох.
Звiрi розтягли розбiйника на куски. А сестра дуже заплакала за розбiйником, бо лишилася самотня.
Тим часом Iван почув, що в однiй державi велика посуха, бо змiй запер воду, i народ умирає. Зiбрався Iван зi своїм звiрячим вiйськом i йде у ту державу.
Коли вiн спустився з гiр зi звiрами, народ дуже лякався i почав замикатися. Приходить Iван у ту державу i бачить: така посуха, що яйце на землi може пектися. Приходить до одного шинкаря й каже:
– Дай менi двi бочечки пива по сто п’ятдесят лiтрiв.
Шинкар не змiг принести, а вiдчинив йому погрiб:
– Бери собi сам.
Iван випив триста лiтрiв пива й почав говорити:
– Що у вас за новини?
– Новини недобрi, велика посуха, бо змiй позакривав нори. Мої вже три дiвки вiдданi за воду змiєвi. Вимагає четвертої. Четверта припадає на царську доньку.
Iван зразу здогадався, що це була за донька,- а, котру вiн визволив вiд розбiйникiв. I каже шинкаревi:
– Веди мене, де змiй!
Шинкар вiдмовляється, боїться, та нiчого не поробиш, мусить Iвана вести.
Сидить Iван на колодязi й чекає, коли царська ,донька прийде по свою смерть. А був у змiя брат, що набрав людської подоби, котрий випроваджував людськi душi у жертву до змiя. Бачить Iван: везе карета царську доньку. А донька здалеку впiзнала Iвана i дуже жалiсно заплакала. Тодi змiїв брат повернув коней i хоче кинути дiвчину в колодязь. Iван накричав на змiєвого брата – вiзника. Сiв на передок карети (а карета ввiйшла по самi осi в землю) i говорить дiвчинi:
– Не бiйся, я не дам тебе.- I викликає змiя: – Молодий пане, поглянь! Тут є дiвка!
А коли змiй показав дванадцять голiв, Iван шаблею вiдрубав їх. Узяв нiж i з кожного язика вiдтяв кiнчик i поклав у шкатулку. А змiїв брат зробив те ж саме. Тодi повернувся додому з царською донькою, а Iван лишився.
Коли змiїв брат в людськiй подобi їхав через мiст, уже пiд мостом текла вода. Змiїв брат став на мосту, закляв царську доньку, щоб казала, що то вiн убив змiя. Як нi, то кине її у воду. Дiвчина поклялася й пообiцяла, що стане йому за дружину.
Iван повернувся додому, бо хотiв знати, що робить сестра. Коли йшов, то поставив їй двi бочки. У котрiй бочцi буде слiз бiльше, за тим бiльше й жалує. Iван поглянув: в його бочцi мало слiз, а в розбiйницькiй аж через верх ллються. Тодi знову повернувся в державу, де була посуха. I в шинку питає:
– Що нового?
– Нового багато. Змiїв брат убив змiя, i води тепер досить. А завтра царева донька виходить замiж за змiєвого брата.
Заєць почув цю новину та й каже:
– Царю наш, пусти мене на весiлля до царiвни.
Iван його пустив. А царiвна наказала сторожi: коли буде йти яка звiрина на весiлля – пускайте! Зайця пустили. Царiвна взяла його на колiна й повеселiшала. Почастувала його, а заєць замовив собi два танцi заграти.
А змiїв брат у палатi сидить у подушках пiд саму стелю. Коли заєць почав танцювати, двi подушки з-пiд змiєвого брата висунулися i вiн злякався.
Вернувся зайчик до Iвана веселий i хвалиться. А тут i лисиця проситься на весiлля. Пiшла – i її почастували. З-пiд змiєвого брата ще двi подушки висунулися.
Проситься вовк на весiлля. Та Iван не дуже хотiв вовка пускати, бо боявся, що вовк там якоїсь бiди накоїть. Коли вовк показався у воротах, сторожа почала тiкати. Зайшов вовк у палату, i царiвна дуже частувала його. I вовк замовив собi два танцi. А коли танцював, пiдскочив до змiєвого брата i вiдкусив його обидвi ноги . Той без нiг, але реве, щоб iти вiнчатися.
Вернувся вовк i розказав, що було у царя. Далi проситься ведмiдь. “Усi ходiмо”,- каже Iван. I прийшли у палату.
Коли царська донька побачила Iвана, обняла його i розказала, як змiїв брат її закляв. Але цар не повiрив. Хотiв бачити докази. Тодi Iван вийняв кiнцi язикiв змiя. Цар припасував i побачив, що змiїв брат одурив його, бо вiн вiдрiзав кiнцi язикiв уже за Iваном.
Звiрi розтягли змiєвого брата, а Iван одружився з царською донькою.
Але ще забажав свою сестру покликати на весiлля.
Сестра прийшла на весiлля, а пiсля весiлля замкнула звiрiв у царськi хлiви, а Iвановi дала отруту. Iван помер. I було всiм дуже дивно. Всi його жалували, а звiрина три днi лежала голодна, i нiхто не пiклувався про неї.
Каже ведмiдь слоновi:
– Розбиваймо хлiви, бо з нашим царем якась бiда, коли нiхто нам їсти не несе.
Розвалили хлiви й бачать: царська донька колише свого чоловiка у золотiй домовинi й дуже плаче. Принесла лисиця цiлющої й живлющої води, й Iвана воскресили. Устав i каже:
– О, як я дуже заснув.
А ведмiдь:
– Заснув ти добре, бодай би твоя сестра так заснула.
I знову сестра за два тижнi позамикала звiрiв в хлiви, а Iвановi пiдклала у постiль залiзнi вила. Iван пробив собi серце та й умер.
I знову звiрина вирвалася i полила Iвана водицею. Але Iван не встає. Настав великий смуток. Роздягли його i бачать: пiд лiвим боком забилися залiзнi вила. Ведмiдь витяг вила, пустив водицi, й Iван устав.I каже:
– Як я дуже заснув.
– Бодай сестра твоя так заснула.
А Iван вiдповiдає ведмедевi:
– Робiть з нею, що хочете.
Звiрi розтягли сестру на чотири частини, а Iван жив щасливо зi своєю жiнкою.

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet