Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

Джоан і кривий гусопас – Англійська народна казка

Прапор АнгліїКолись давно жив один старий лорд. Мешкав вiн у розкiшному замку на березi моря, але почувався дуже самотнiм, бо не мав жодної близької людини. У залах i в покоях не чути було молодих голосiв, не лунав веселий смiх.

Годинами ходив старий лорд по вимощенiй кам’яними плитами галереї або сидiв бiля вiкна й дивився на похмуре море.

Була у нього маленька онука, але вiн нi разу не бачив її. Лорд не злюбив дiвчинку вiд дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена лордова донька.

Батько дiвчинки був у королiвському вiйську, пiшов у далекий заморський похiд i там загинув. Тож вона росла без батькiв.

Гiрка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гiршої, якби не стара няня.

Вона забрала Джоан – так звали дiвчинку – до себе i годувала недоїдками з господаревого столу, а вдягала у всяке дрантя.

Лордовi слуги погано поводилися з дiвчинкою – адже їхнiй пан не любив її! Вони кривдили її i прозвали голодранкою.

Джоан цiлими днями гралася на задньому дворi замку або блукала сама понад морем.

Єдиний її друг був кривий хлопець-гусопас.

Вона часто приходила до нього на пасовисько i розмовляла з ним годинами. Хлопець був трохи старший за неї, вiн жив на фермi, неподалiк вiд замку.

Щоранку вiн виганяв гусей i вiв їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопiлцi, i Джоан завжди прибiгала його послухати. Вона так любила його наспiви – то сумнi, то веселi! Вони розповiдали їй про лiсових фей-красунь або про далекi чужi країни, про невiдомi гори й рiчки, i вона забувала своє лихо й образи.

Iнколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самi йшли в танець. I тодi навiть кривий гусопас незграбно пританцьовував разом iз нею. Так минали днi весною i влiтку.

А взимку, коли наставали довгi темнi вечори, Джоан пiдсувала ослiнчик ближче до вогню i просила свою стареньку няню, щоб та розповiдала їй казки про смiливих рицарiв i дам-красунь, про велетнiв i людожерiв, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що ширяють, невидимi, в повiтрi. А сама сидiла й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевiли, очi блищали.

Та ось вона починала куняти, няня теж позiхала, розповiдати далi їй не було сили, i вона вiдсилала дiвчинку спати.

I все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тiльки тодi, коли втiкала до свого друга гусопаса. Вiн грав для неї на сопiлцi дивнi пiснi, i вони весело балакали або гралися.

Часом Джоан розповiдала хлопцевi якусь iз няниних казок або ж починала танцювати пiд його музику. I тодi все погане зразу забувалося – i величезний порожнiй замок, i сердитi слуги, i дiдусь, якого вона так нiколи й не бачила.

Минали роки, i Джоан iз дiвчинки виросла в гарну дiвчину. Але вона, як i колись, дружила з кривим гусопасом, а старий лорд, як i ранiше, не любив її i не бажав бачити.

I ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусiднє мiсто приїжджає король.

В усi навколишнi замки були посланi гiнцi з запрошенням на королiвський бал. На цьому балу королiв син – молодий принц – мав вибрати собi наречену.

А запрошення короля, як вiдомо, означає наказ! Такий наказ прийшов i в замок бiля моря – до старого лорда.

Лорд звелiв осiдлати собi бiлого коня, а тим часом покликав цирульника, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потiм вiн убрався по-святковому й зiйшов у двiр, щоб сiсти на коня i їхати в мiсто.

А Джоан сидiла i розмовляла зi своєю старенькою нянею в кiмнатi нагорi.

В цей час у дворi замку зацокотiли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня вiдповiла :

– У сусiдньому мiстi король дає великий бал. Вiн i твоєму дiдусевi наказав приїхати. Визирни у вiкно – побачиш його.

– Ох, як би й менi кортiло поїхати на бал до короля,- зiтхнула Джоан.- Няню, голубонько, пiди до дiдуся i попроси, хай вiзьме й мене з собою! Пiди, поки не пiзно!

Цiєї митi у двiр зайшов старий лорд i з допомогою слуги й стайничого сiв на коня.

– Це мiй дiдусь? – запитала Джоан.- Який вiн гарний, як ошатно вбраний! Ой, як менi кортить поїхати з ним!

– Нi, нi, я нiзащо не наважусь заговорити з ним,- сказала няня.- Та вже й пiзно.

Не встигну я, стара, немiчна, ще й зiйти донизу, як вiн поїде.

I справдi, поки вона це говорила, грум вiддав пановi поводи, i бiлий кiнь винiс старого лорда за ворота замку. Джоан стежила за ним, аж поки вiн зник з очей, потiм вiдiйшла од вiкна й гiрко заплакала.

– Мiй перший бал,- ридала вона.- Це мiг бути мiй перший бал. Тепер я нiколи вже не попаду на бал. Хiба трапиться ще така нагода? Нiколи, нiколи! I все через те, що ти не схотiла пiти й попросити його!

– Заспокойся, дорогенька моя,- намагалася втiшити її няня.- Бали i свята не для тебе. Не сердься на свою стару няню. Я нiчого не могла вдiяти. Вiн би мене однаково не послухав. Навiть якби я з ним поговорила, вiн не взяв би тебе.

Джоан перестала плакати так само швидко, як i почала, i перепросила няню.

– Не гнiвайся на мене,- сказала вона.- Ти мiй єдиний друг. Я не хотiла тебе образити. Адже ти не винна. Та менi зовсiм i не хочеться їхати на цей дурний бал. Хiба цiкаво дивитися, як пишаються вирядженi лорди та ледi? Зовсiм не цiкаво.

I все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних ледi, на їхнi величностi – короля й королеву! Та найдужче їй кортiло побачити молодого принца. Вона так замрiялась, що й не помiтила свого друга гусопаса, котрий кульгав їй назустрiч разом iз гусячим табуном. Вiн припинив грати на сопiлцi i запитав:

– Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобi веселої пiсеньки, щоб схотiлося танцювати? Чи сумної, щоб поплакала?

– Я й без того хочу танцювати,- вiдповiла Джоан,- але тiльки не тут. Знаєш, менi так кортить потрапити в мiсто на бал до короля! Та мене не запрошено…

– Коли ти хочеш дiстатися в мiсто,- сказав хлопець,- ти туди дiстанешся! I я разом з тобою, i мої сiрi гуси. Зрештою, добратися туди не так то вже й важко, навiть такому кривоногому, як я.

I вони рушили. Дорога здалася Джоан не такою й довгою, бо гусопас весь час грав на сопiлцi. Вiн грав так весело й бадьоро, що Джоан зовсiм розвеселилася. Вона пiдспiвувала йому, кружляла й танцювала.

Та коли вони були майже бiля самого мiста, позаду зоцокотiли кiнськi копита, i скоро їх наздогнав високий гарний юнак на вороному конi.

– Ви прямуєте до мiста? – запитав вiн.- Можна й менi а вами? Разом веселiше буде.

– Звичайно, можна, сер! – вiдповiв гусопас.- Ми йдемо у мiсто подивитися на вельможних гостей, що з’їжджаються на королiвський бал. Якщо хочете, ходiмо разом.

Юнак стрибнув з коня i пiшов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слiдом за ними й награвав на сопiлцi.

Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан i запитав:

– Ти знаєш, хто я?

– Нi,- вiдповiла Джоан.- А хто?

– Адже я принц. I їду до свого батька на бал. Не поспiшай так, дай менi роздивитися тебе.

Вiн не зводив очей з дiвчини, а гусопас заграв нову пiсню, незнайому й нiжну.

Правда, Джоан не чула її – вона дивилася в очi принцовi; та й принц навряд чи чув музику – вiн милувався Джоан. Не помiчав вiн нi її драної сукнi, нi того, що вона боса, а все милувався її обличчям, i тонким станом, i легкою ходою.

– Як же тебе звати? – спитав вiн нарештi.

– Джоан.

– Послухай, Джоан,- сказав принц,- нi разу ще нi одна дiвчина не зворушила так мого серця, як ти! Сьогоднi на балу я маю вибрати собi наречену. Будь ти моєю нареченою i виходь за мене замiж!

Але Джоан мовчала. Вона тiльки глянула на принца. В цю мить кiнь нетерпляче забив копитом i гусопасова сопiлка замовкла.

– Ну, скажи менi, чи згодна ти стати моєю нареченою i принцесою?

Тут Джоан усмiхнулася, похитала головою i сказала:

– О нi! Ти просто з мене смiєшся. Хiба я гожуся в принцеси? Краще лети чимскорiш на бал i вибирай собi наречену з вельможних красунь!

– Але ж я кажу без жартiв,- провадив принц,- повiр менi. А якщо не хочеш стати моєю нареченою, то, може, просто прийдеш до мене на бал? Знаєш що, рiвно опiвночi я чекатиму тебе разом з твоїм другом гусопасом, з його сопiлкою i з цими сiрими гусьми. Прийдеш?

Джоан глянула на принца й вiдповiла:

– Може, прийду, а може, й нi. Не знаю.

Бiльше принц нiчого не сказав, скочив на коня i поскакав у мiсто.

Настав вечiр. Усе новi й новi карети зупинялися бiля замку, де у великiй залi король i королева зустрiчали вельможних гостей. Вони приїздили з найвiддаленiших графств i країв, нiхто не хотiв пропустити такої важливої подiї: принц-престолонаступник, старший син короля, повинен був цього вечора вибрати собi наречену.

Немало гордих ледi приховували свої потаємнi надiї i бажання за легкими розмовами i посмiшками. Але бал уже давно розпочався, один танець змiнювався iншим, а принц, очевидно, ще й досi не спинив нi на кому свого вибору.

I ось нарештi пробило пiвнiч. За останнiм ударом годинника в кiнцi зали люди заозирались, почулися здивованi вигуки, танцюючi пари розступилися, i перед королем та королевою з’явилася дивна процесiя: попереду йшла боса дiвчина в дранiй старiй сукнi, за нею – кривий гусопас, а позад нього – дев’ятеро гусей, що гучно гелготiли.

Оце так гостi на королiвському балу!

Спочатку всi придворнi онiмiли вiд здивування, але скоро почали шепотiтися i голосно смiятися. Та їм зразу ж довелося замовкнути. Вони побачили, що принц вийшов наперед, узяв босу дiвчину за руку й пiдвiв її до своїх батькiв, якi сидiли на тронi.

– Батьку,- мовив принц,- це Джоан! Якщо вона згодиться, я вибираю її за дружину. Що ти на це скажеш?

Король уважно подивився на Джоан i вiдповiв :

– Що ж, сину, твiй вибiр непоганий. Коли дiвчина ця така ж добра й розумна, як i гарна, вона буде достойною принцесою!

– Молода ледi дуже вродлива, це правда,- сказала королева.- Але що це за сукня?

– А чому молода ледi мовчить? – запитав король.- Що думає вона?

– Ну, якщо ви всi згоднi,- тихо сказала Джоан,- то я теж. Я згодна заручитися з принцом.

I тут серед повної тишi пролунали раптом нiжнi звуки пастушої сопiлки. Нiхто в своєму життi не чув такої дивовижної i гарної музики. Кривий гусопас награвав якiсь незнайомi химернi мелодiї, i – о диво! – подрана сукня Джоан перетворилася у всiх на очах на розкiшнi бiлi шати, оздобленi блискучими дiамантами, а дев’ятеро гусей – на маленьких пажiв, убраних у блакитне. Вони пiдняли шлейф Джоан i так iшли за нею, поки принц вiв свою наречену на другий кiнець зали, щоб розпочати танець. I звуки пастушої сопiлки потонули у веселiй музицi, що гримнула з галереї. Оце i вся iсторiя про те, як бiдна Джоан стала принцесою, i навiть найзаздрiснiшi матерi погодилися з тим, що принц i вона дуже до пари одне одному. А король оголосив усiм, що його перший син i престолонаступник одружився з голодранкою з повної згоди батькiв, i коли ця новина облетiла країну, в усiх мiстах i селах почалися веселощi. Палили багаття, дзвонили в дзвони, одне слово, було справжнє народне свято.

I тiльки одне серце залишилося сумним серед усiх цих радощiв – то було серце старого лорда. Вiн не мiг забути свого горя, i як тiльки перестали дзвонити в дзвони, вiн поскакав у свiй замок бiля моря.

Що ж до гусопаса, то зразу ж пiсля першого танцю з принцом Джоан схотiла знайти свого вiрного друга, але вiн кудись зник. Вона розiслала слуг в усi кiнцi країни, але нiхто про нього бiльше так i не чув. Правда, селяни розповiдають, що коли їм доводиться повертатися додому дуже пiзно, вони часом чують у полi i в лiсi нiжнi звуки сопiлки. Iншi запевняють, що це феї заграють iз запiзнiлим подорожнiм, а може, це їм просто причувається.

Чи згадувала Джоан пiсля свого весiлля про кривого гусопаса – цього ми сказати не можемо, але от про стару няню вона не забула i в перший же день пiсля вiнчання взяла її до себе. Так до кiнця свого життя старенька й прожила в королiвському палацi.

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet