Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

Дванадцять принцес – Чеська народна казка

Прапор ЧехіїВ одному селi жив собi селянин Матєй. I хоч було в нього чимале господарство, та Матєй геть-чисто заборгувався, бо чигала на нього бiда за бiдою. Одного року була страшна посуха; другого – увесь час лив дощ i хлiб погнив на стеблi; третього року хлiб побило градом, так що не зiбрали анi зернини; а потiм трапилась пожежа, i в Матєя згорiло все обiйстя iз стодолою та хлiвом.
Так воно i йшлося весь час. Тiльки на дiти i мав Матєй щастя: прибувало їх щороку. I зрештою стало аж дванадцятеро.
Були то все хлопцi, як соколи, щохвилi хотiли їсти, комора стояла порожня, i зранку мати часто не знала, з чого зварити їм обiд. Матєй попросив помочi у замку, та замковий управитель за щось гнiвався на нього i тому виставив його за браму. Тодi вирiшив Матєй сходити до короля i попросити в нього милостi. Розпитався вiн, якою дорогою йти, та й рушив до королiвського мiста. Прийшов до палацу, але бiля брами затримала його сторожа i не пустила до короля. Матєй був у вiдчаї, почав сваритися з вояками, та все одно його викинули за ворота. Король у вiкно побачив метушню i звелiв камердинеру привести селянина в покої. Матєй упав перед королем навколiшки i мовив:
– Ясний королю, маю я дванадцятеро синiв, а їсти нам нiчого!
– Чому ж вони не працюють? – спитав король.
– Помилуйте, ясний королю, ми б працювали, ще й як би працювали, та не знаходимо роботи!
– А в тебе їх справдi дванадцятеро? – спитав король.
– Атож, ваша милiсть, повна хата,- мовив селянин.
Король дав йому гаман з дукатами i сказав:
– Ось поки що помiч тобi i твоїй жiнцi, а синiв пришли до мене, я їм роботу знайду!

Матєй уже дякував, дякував, мало не плакав. Король вiдпустив його i сказав, щоб повертався додому i не впадав у розпач. Подався Матєй iз замку, наче йому п’яти припекли, i зупинився аж у широкому полi. Полiчив дукати i вирiшив, що найперше заплатить усi борги, полагодить хату i хлiв, поставить нову стодолу, купить сяке-таке начиння, а решту грошей залишить сiм’ї на прожиток.

Радий повернувся Матєй додому, розповiв, як ходив до короля, показав грошi та й сiв радитися з жiнкою. Купили вони кожному синовi одежину i черевики та й вирядили їх у широкий свiт. Хлопцi радiли, що потраплять до короля, тiльки найменший, якого звали Вiтеком, неохоче прощався з господарством, так що аж батько здивувався. Вiн-бо знав, що Вiтек з усiх братiв найдотепнiший i найжвавiший.

Король ласкаво зустрiв братiв i, що всi вони були високi й поставнi, звелiв записати їх у своє вiйсько. Брати швидко навчилися вiйськової науки i служили так ревно, що одинадцятьох iз них незабаром призначили офiцерами, тiльки Вiтек лишився без вiдзнаки i ходив на варту, як звичайний вояк. Не був вiн дурнiший за братiв, та не зумiв призвичаїтися до нового дiла. Брати ходили панами офiцерами, гарно вбранi, а про найменшого брата зовсiм не турбувалися.
Зажурився Вiтек, що брати занедбали його, i, коли минув рiк, попросив короля вiдпустити його додому допомагати старим батькам по господарству. Король умовляв його лишитися, та що той стояв на своєму, нагородив його за вiрну службу й вiдпустив. Дiзналися брати, що Вiтек збирається додому, прийшли до короля i теж попросили їх вiдпустити.

Король i їм дозволив повернутися додому.
Отак i пiшли Вiтек та одинадцятеро його братiв битим шляхом. А як мали брати-офiцери багато грошей, то й сказали вони, що хочуть побачити свiту. Вiтек їх спершу вiдмовляв, та брати не схотiли й слухати, i тому пiшов вiн разом з ними.

Кiлька днiв велося їм дуже добре. Мандрували вони по свiту, де бачили хорошу корчму – там зупинялися i їли й пили, що аж гай шумiв. Вiтек уживав самий хлiб i звичайно сiдав осторонь, тому що брати нiколи не кликали його до свого столу, соромлячись його простацьких харчiв. Та ось одного дня прийшли вони до густого лiсу. Думали, що перейдуть його до вечора, аж заблукали i бродили в хащах цiлих три днi. Розгубилися брати, не було в них чого їсти, тiльки Вiтек мав у торбi чимало хлiба i охоче подiлився з братами. Брати пiдкрiпилися i почали мiркувати, що їм робити. Сказав тодi Вiтек:

– Виведу я вас, браття милi, з цього лiсу, якщо пообiцяєте завжди i в усьому слухатися мене!

Братам дивно було чути цю рiч, але вони хотiли вибратися з лiсу, тож i пообiцяли слухатися. Вiтек їх повiв, брели вони весь час в один бiк i за кiлька днiв дiсталися на широку галявину. Посерединi стояв могутнiй замок, обведений потрiйним муром, а пiд кожним муром блищав рiв. Дорога до замку вела через три брами i три мости. Мури були високi, рови глибокi й повнi води, а мости пiднятi догори. Зупинилися брати перед замком, не знаючи, що їм робити i як влаштуватися на нiч. Були вони голоднi, бо другий день уже їли самi лiсовi ягоди, i гнiвалися на Вiтека.
– Що з того, що ти вивiв нас iз лiсу? Все одно ми помремо з голоду!
– Не бiйтеся! – мовив Вiтек i пiдiйшов до першого мосту.
Мiст одразу ж опустився, i всi вони проминули першу браму. Так само пройшли через другий i третiй мiст i за хвилину вступили у замок. Скрiзь було там повно срiбла й золота, та нiде не бачили вони живої душi. Зайшли брати у бенкетну залу, оглянули всi покої – скрiзь було порожньо й мертво, як i навколо замку. Але коли згодом повернулися вони до бенкетної зали, великий стiл вже був заставлений рiдкiсними наїдками.
– Гляньте, хлопцi, накрито на дванадцять душ, начебто нас тут чекали,- засмiявся один iз братiв, сiв за стiл i заходився їсти.
– Але ж ми тут непроханi гостi, ще в халепу вскочимо! – застерiг другий.
Та за хвилину сiв до столу Вiтек, а за ним i всi iншi брати.
Коли наїлися й напилися, Вiтек устав i мовив:
– Треба нам розвiдати, хто володiє цим замком.
Знову передивилися брати всi покої, вилiзли на горище, спустилися в льохи, оглянули двiр, та нiде не було анi живої душi.

– Мабуть, хазяїна нема вдома,- сказав Вiтек,- треба бути обачними, особливо вночi! Сьогоднi вартуватиму я!
Брати зрадiли, що добре виспляться, бо всi втомилися мандрiвкою. Смачно вони повечеряли i пiшли спати у просторий покiй, де було заслано дванадцять лiжок. А Вiтек вийшов за першу браму, витяг шаблю, приготував пiстолi i почав вартувати.
До пiвночi було тихо як у вусi. Коли ж на баштi пробило дванадцяту годину, з гуркотом опустилися всi мости, щось зашумiло-загримiло, i раптом перед головною брамою спинилося дванадцять карет. Iз них виступили дванадцять чорних, як вугiль, принцес i пiшли сходами до бенкетної зали. Вiтек спершу не второпав, що воно дiється, i забув вiддати їм шаблею честь. За хвилину побiг вiн за ними до зали, вклонився принцесам, та вони навiть оком на нього не повели, не промовили й словечка i мовчки їли собi та пили. Коли настала перша година, загримiли колеса, принцеси вийшли у двiр, сiли в карети i поїхали з замку. I одразу ж усi мости знову пiднялися самi собою.

Довго Вiтек думав про те, що побачив, i залишився на вартi аж до ранку, але у замку знову все стихло, як i ранiше. Коли брати прокинулись, не сказав вiн їм нiчого, а поснiдав разом з ними й пiшов спати. На обiд i вечерю знову столи були повнi їжi, брати добре наїлися.

– Сьогоднi, братики мої, я теж вартуватиму! – каже Вiтек.
Брати зрадiли, бо їх уже хилило до сну, i пiшли собi спочивати, а Вiтек знову вийшов за головну браму. Опiвночi принцеси приїхали, як i в першу нiч. Вiтек їх привiтав, пiшов слiдом, заговорив до них, та принцеси йому не вiдповiли i о першiй годинi залишили замок.

Вiтек вирiшив, що третьої ночi неодмiнно поговорить з принцесами, i вранцi признався братам, що бачив у замку. Брати й собi захотiли поглянути на принцес, тому вирiшили вони не йти сьогоднi спати, а стали поряд iз Вiтеком за головною брамою i чекали.

Опiвночi принцеси приїхали. Брати шаблями вiддали їм честь i зайшли слiдом за ними у бенкетну залу, де було накрито в цю нiч на двадцять чотири особи так, що бiля кожної принцеси було вiльне мiсце. Посiдали брати кожен за своїм вiком, i Вiтековi випало мiсце поряд iз наймолодшою принцесою. Мав вiн добре серце, побачив, що дiвчина сумна, i стало Вiтековi так шкода її, що вiн аж заплакав.
– Чого ти плачеш? – пошепки спитала його принцеса.
– Менi шкода тебе i твоїх сестер,- прошепотiв Вiтек.
– У нас i справдi невесела доля. Нас закляв злий чаклун!
– А чи можна вам допомогти? – спитав Вiтек.
– Та можна,- вiдповiла принцеса,- тiльки не знаю, чи пощастить нам врятуватися. Якби знайшлося дванадцять синiв однiєї матiнки i якби вони три ночi повартували бiля нас, не промовивши й слова, були б ми врятованi. Цей замок наш, i наше цiле королiвство,- тодi б до нас вернулося щастя!
– Ми врятуємо вас, дiвчино! – зрадiв Вiтек.- Нас якраз i є дванадцять синiв однiєї матерi, i ми будемо вартувати бiля вас три ночi!
– Аби ви тiльки змогли мовчати,- зiтхнула принцеса.
“Брати пообiцяли, що завжди i в усьому будуть слухатися мене. Може, й пощастить нам”,- втiшав себе Вiтек.

Вийшов вiн з братами у сусiдню залу, розповiв їм, що почув, i брати пообiцяли слухатися його у всьому. Опiвночi пiшли вони з принцесами до їхнiх покоїв i стали на чатах. Рано-вранцi дiвчата встали, подякували братам i нагадали, що тi мусять вартувати ще двi ночi. Брати з радiстю пообiцяли їм все так i зробити, бо в принцес уже побiлiли обличчя.

Друга нiч теж минула щасливо, i вранцi у принцес вже побiлiли руки, а брати тiшилися, що завтра зовсiм їх урятують. Третього дня весело сiли вони за стiл, частувались, бажали щастя й здоров’я принцесам, тiльки Вiтек усе нагадував братам, щоб вони виконали свою обiцянку.
О першiй годинi дiвчата розiйшлися по покоях, але незабаром загримiли колеса, принцеси повибiгали з покоїв знову чорнi, як вугiль, сiли в карети i поїхали.
Вiтек вiд гуркоту прокинувся i злякався, побачивши, що наймолодша принцеса гiрко плаче.

– Що сталося? – вигукнув вiн.
– Ти дотримав слова,- мовила принцеса,- але твої брати не промовчали, заговорили до сестер i тепер зазнали страшної кари. I вона повела його у спальню, в якiй брати провели першi двi ночi. Там лежало одинадцять камiнних брил!
– Нещаснi хлопцi, i чого ви не змогли втримати язика за зубами? – плакав Вiтек.- А що ж сталося з твоїми сестрами? – спитав вiн у принцеси.
– Вони знову всi почорнiли i тепер тяжко страждають.
– Але ж ти бiла! Я хоч тебе визволив,- втiшав її Вiтек.
– Я теж iще не врятована,- мовила принцеса.- Вже за мною летить той самий чаклун, що нас закляв. Занесе вiн мене за море, у свiй замок, утричi бiльший i неприступнiший за наш!

Ледве вона це доказала, як розлетiлися дверi, у кiмнату ввiрвався потворний чаклун, зареготав, схопив принцесу i вилетiв з нею у вiкно. Вiтек пiдскочив до вiкна, щоб побачити, в який бiк вони полетять. Потiм повернувся до спальнi i глянув ще раз на своїх скам’янiлих братiв: жаль йому було їх, але й гнiвався вiн, що вони все зiпсували.

Думав Вiтек, думав, що йому робити, i вирiшив iти шукати наймолодшу принцесу.
Пiшов вiн iз замку в той бiк, куди полетiв чаклун, дiстався до густого лiсу, i там один дiдусь-пустельник надоумив його, як дiйти до моря. Промандрував Вiтек ще кiлька мiсяцiв i зрештою ступив на морський берег. Коли побачив море, упав на колiна i голосно заплакав:
– Що менi дiяти? Ноги в мене збитi до кровi, пройшов таку далечiнь, то невже маю тепер повертатися, тiльки поглянувши на море?
Пiшов Вiтек берегом, сподiваючись натрапити на якийсь човен або хоч на якусь шкаралупку, та нiде не побачив анi живої душi. Раптом почув вiн лисяче дзявкотiння, котячий нявкiт i орлиний клекiт та й пiшов у той бiк. Незабаром побачив вiн, що орел, лисиця та кiт б’ються над мертвим конем. Ледве помiтили вони Вiтека, як орел гукнув:
– Iди швидше сюди, хлопче, й подiли мiж нами це м’ясо, а як нi, то ми тебе самого роздеремо на шматки!
– Атож, атож,- гудiв комар, який теж бився за м’ясо, але якого Вiтек не бачив.
– Гаразд, подiлю,- мовив юнак, узяв мисливського ножа i розчетвертував тушу.
Орловi припав кiнський зад, лисицi – перед, кiт дiстав нутрощi, а комар – кiстки, щоб смоктати з них мозок.
– Добре ти нас розсудив,- сказав орел.- Хотiв би я вiддячитись тобi! Ось три моїх пера, як глянеш на них i мене згадаєш, у ту ж мить перекинешся орлом!
Потiм орел ухопив м’ясо, здiйнявся в повiтря i полетiв на скелю, де було його гнiздо.

Лисиця теж була задоволена, дала Вiтековi три свої шерстинки i сказала:
– Як поглянеш на них i мене згадаєш, враз обернешся на лиса!
Подякувала вона Вiтеку i потягла м’ясо до своєї нори.
Кiт потерся об Вiтековi ноги i промурчав:
– Вирви три шерстинки з моєї спини – i ти зможеш перекинутися на кота!
Вiтек схопив шерстинки, й кiт одразу ж накинувся на кiнськi нутрощi. В цю мить загудiв у Вiтека над вухом комар i тоненько пропищав:
– А що ж я тобi дам? Пiр’я в мене нема, шерстi нема, та маю я багато нiг, i одна з них трохи крива. Вирви її i, коли подивишся на неї та мене згадаєш,- враз станеш комаром! Може, це тобi придасться, бо комар куди завгодно пролiзе!
Вiтек дбайливо загорнув у хустку все, що дiстав од звiрiв, вiдпочив i вже не так журився, бо знав, що тепер перебереться через море.
Подивився вiн на перо, згадав орла, i вiдразу ж одяг його перетворився на пiр’я, на ногах виросли гострi кiгтi, замiсть рук затрiпотiли крила, замiсть носа вирiс дзьоб, i раптом Вiтек легко пiднiсся в повiтря, нiби по водi плив. Довго летiв Вiтек через море i зрештою помiтив далеко попереду, на пустельному березi, маленький будиночок.

Коли ж пiдлетiв ближче, то побачив, що це – величезний замок з баштами, високими мурами i глибокими ровами. Навколо замку рiс лiс. Вiтек опустився на старий дуб i спочинув, потiм перелетiв високi стiни й глибокi рови i потрапив до замку, але скрiзь було порожньо i безлюдно.
Посеред двору стояла величезна башта, викладена з тесаного каменю. Вели до неї однi залiзнi дверi, а вгорi у баштi було єдине вiконечко. Вiтек перекинувся з орла на людину, обережно розгорнув хустку, згадав про комара, подивився на його нiжку i враз сам зробився комаром. Пролiз вiн крiзь замкову щiлину у тих залiзних дверях, пiднявся в башту, потiм пролiз iще через одну замкову щiлину до кiмнати. Там на простiй лавi сидiла його принцеса, блiда й змучена. Комар спершу облетiв кiмнату, оглянув усi куточки, i коли пересвiдчився, що бiльше тут нiкого немає, перетворився на людину. Принцеса трохи не зомлiла, коли Вiтек упав перед нею навколiшки, не могла й словечка мовити, а тiльки плакала. Обнялися вони, поцiлувалися, але принцеса прошепотiла:
– Тiкай звiдси! Чаклун може повернутися кожної митi, i як знайде тебе – обом нам смерть!
Вiтек перекинувся на комара i залiз у шпаринку в пiдлозi. За хвилину прилетiв чаклун i, ледве зайшов до кiмнати, вигукнув:
– Хто тут є? Я людський дух чую!
– Хiба не бачиш, що нiкого немає? – спокiйно мовила принцеса.
– Зараз немає, але ранiше був! – ревiв чаклун, бiгав по кiмнатi i придивлявся до кожного кутка.
– Не гнiвайся! – заспокоювала його принцеса.- Хiба ж людина може сюди дiстатися?
– Та знаю, що не може,- гордо сказав чаклун,- але все одно людський дух чую!
– Це ти, мабуть, принiс той дух iз собою в одежi. Просякла людським духом у свiтi, то й пахтить,- сказала принцеса.
Чаклун промовчав i за хвилину наказав:
– Дай менi їсти!
Принцеса принесла йому накришеного залiза, чаклун узявся його гризти, аж iз його потворного рота посипалися iскри, а коли з’їв до крихти – упав на лiжко i незабаром захропiв.
Принцеса поприбирала, приготувала чаклуновi снiданок iз кришеного залiза, а потiм лягла й собi, але всю нiч навiть очей не склепила. Вiтек-комарик сидiв у шпаринi i чекав, що буде далi. Чаклун устав рано-вранцi, проковтнув своє залiзо i полетiв у бiлий свiт. Ледве вiн зник удалинi, як комар вилiз, перекинувся на людину, привiтався з принцесою i розповiв їй про свої мандри.
– Вiтечку,- плакала принцеса,- я знаю, що ти мене кохаєш, але хiба це нам допоможе?! Мабуть, менi судилося страждати тут до смертi.
– Я вб’ю чаклуна! – вигукнув Вiтек.
– Що це ти надумав?! – зiтхнула принцеса.- Йому не вадить анi криця, анi отрута, анi вода, анi вогонь!
– Але ж вiн не безсмертний,- мовив Вiтек.- Ми мусимо дiзнатися, як його спровадити зi свiту! Коли чаклун повернеться, поспитай його, може, вiн викаже свою таємницю!
Потiм Вiтек знову перекинувся на комара i залiз у шпарину, а принцеса взялася готувати обiд.

Опiвднi прилетiв чаклун i ледве пройшовся кiмнатою, як заревiв:
– Тут хтось таки е! Я чую людський дух!
– Що тобi влiзло в голову? – засмiялася принцеса.- Ти ж сам казав, що до нас нiхто не добереться! Чи, може, ти боїшся когось iз людей?
– Нi, не боюсь, тому що людська сила менi не зашкодить!
– Авжеж, хто б тобi зашкодив, коли ти безсмертний!
– Я не безсмертний, але небагато менi до того бракує,- запишався чаклун.
Принцеса довго в нього випитувала, аж доки вiн сказав:
– Бачиш, ондечки посеред лiсу росте дуб? На ньому любить сидiти бiла ворона.
Якщо її хтось застрелить, упаде ворона на землю i перекинеться на чорну курку; якщо й курку хтось уб’є, перекинеться вона на мишу, а миша – на мiдну кульку.
Оту кульку треба комусь узяти, зарядити нею рушницю, що стоїть отут у кутку, i вистрелити в мене – отодi вже нiчого менi не допоможе! Он воно як! – гордо закiнчив чаклун.- Тому я й не боюся нiкого!
Принцеса принесла йому обiд, чаклун наївся i полетiв. Тим часом Вiтек зробився людиною, i принцеса показала йому той дуб. Потiм вiн зробився комаром, вилiз iз башти, надворi перетворився в орла i полетiв до лiсу. Пiднявся високо-високо над лiсом i побачив на старому дубi бiлу ворону. Каменем упав вiн на неї, вхопив у пазурi i розiрвав, але в ту ж мить зробилася з неї чорна курка, опустилася вона на землю i зникла у гущавинi. З орла вродився лис, винюхав курку i зразу ж її придушив, але курка перекинулася в мишу i забiгла у високу траву. Тодi лис зробився котом, учепився в мишу i з неї випала мiдна кулька. Вiтек iз кота перекинувся орлом, узяв кульку в дзьоб i полетiв до замку. Комаром пролiз у кiмнату, знову перекинувся на людину, набив рушницю, став проти дверей i почав чекати.

Незабаром загудiло-зашумiло, i чаклун зайшов до кiмнати. Та тiльки став вiн на порозi, як Вiтек вистрiлив у нього, i чаклун мертвий упав на пiдлогу. В ту ж мить усi мури розсипалися, дверi до башти самi собою вiдiмкнулися, i Вiтек вiльно вийшов разом iз принцесою аж на берег моря. Там перетворив вiн себе й принцесу в орлiв, пiднеслися вони аж до неба i перелетiли через море. На тому березi перепочили й полетiли щодуху до замку, де були iншi принцеси i Вiтековi брати.
Перед замком обернулися вони на людей i побачили, що замiсть мурiв i ровiв скрiзь ростуть пишнi сади, замiсть дикого лiсу розкинулись поля, села i мiста, скрiзь повно людей, веселих, щасливих.
– Вiтечку,- зрадiла принцеса,- сестри, мабуть, уже визволенi, ходiмо до них!
– Зайшли вони до замку, i там привiтали їх одинадцять принцес – бiлих, мов свiжий снiг.
Усi дякували Вiтековi, що вiн їх урятував, i вклонилися йому як королю.
– А де ж мої брати? – спитав Вiтек.
Принцеси заплакали i повели його до спальнi, де серед чудових квiтiв лежало одинадцять камiнних брил.
– Невже їм не можна допомогти? – зажурено спитав Вiтек.
Та принцеси тiльки мовчки похитали головами.
Вiтек вийшов iз спальнi смутний i невеселий, але в цю мить набiгли придворнi, щоб привiтати свого короля, поздоровити його i попросити вийти до народу.
Так Вiтек став королем. Наказав вiн, щоб улаштували велике свято, а потiм справив весiлля з найменшою принцесою. За рiк народився у них гарний синок, знову одгримiло свято, всi веселилися, тiльки сестри молодої королеви були сумнi, й люди не знали, чому вони журяться.
Маленький королевич рiс як iз води, батьки були щасливi, та однiєї ночi радiсть обернулась на печаль. Молодiй королевi приснилося, що до неї прийшли Вiтековi брати i сказали, що вони оживуть, якщо король потре їхнi скам’янiлi тiла кров’ю свого синочка. Королева серед ночi прокинулася i вранцi не могла навiть глянути на свою дитину. Нiкому не сказала вона й слова i замкнулася у своїй кiмнатi. Вiтек теж був чогось зажурений i зранку поїхав у лiс полювати.
На другу нiч приснився королевi той самий сон, i рано-вранцi стало їй так страшно, що хотiла вона пiти до Вiтека i розповiсти, що їй снилося. Але Вiтек був хворий, замкнувся у своїй кiмнатi й звелiв, щоб до нього нiкого не пускали. Коли страшний сон повторився i третьої ночi, королева скочила з лiжка, щоб бiгти до короля, та в цю мить дверi вiдчинилися i зайшов Вiтек, увесь блiдий i наляканий.
– Що з тобою? – спитав вiн у королеви.
– Менi снився страшний сон,- прошепотiла вона.
– Менi теж,- признався Вiтек,- сьогоднi вже третю нiч!
Розповiли вони одне одному, що їм снилося. Вiтек обняв королеву i сказав:
– Думаю, що це вiщий сон, мабуть, нам судилася така жертва!
Пiдскочив вiн до колиски, розрiзав синовi руку, вмочив хустку у кров i побiг до спальнi, де лежало одинадцять брил. Потер їх кров’ю, i в ту ж мить один за одним повставали брати, нiби прокинулися з мiцного сну. Обняли вони Вiтека i вiд щирого серця подякували йому. За хвилину прибiгли принцеси, а потiм прийшла i молода королева. Привiтала вона дiверiв i плачучи побiгла у спальню до своєї дитини, боячись, що знайде його мертвим. Та де там! Хлопчик сидiв у колисцi й весело усмiхався до неї.
Отодi вже почалися в усьому королiвствi справжнi веселощi! Вiтек влаштовував бенкет за бенкетом, накликав гостей i справив одинадцять весiль одразу. Всi були щасливi й вдоволенi. Вiтек хотiв подiлити королiвство мiж братами, та вони попросили, щоб вiн сам лишився королем, бо виявився серед них найрозумнiшим. Незабаром поїхали всi дванадцятеро братiв зi своїми дружинами до того короля, у якого вони ранiше служили. Король їх зустрiв радiсно, гарно пригостив, а потiм усi гуртом заїхали у Вiтекове село до батькiв. Посадовили батька i матiр у карету i з гучною славою повезли у Вiтекове королiвство, де всi разом спокiйно i щасливо жили аж до смертi.

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet