Контакти

levkoland@gmail.com
Чекаємо на ваші листи :)

Сторінки

Булька – авторський роман Галини Мирослави

Казки українських авторівЄдиний, кого з певністю можна було назвати генієм, був він. І це не жарт. З метрики цього чоловіка (складніше кажучи, свідоцтва про народження) так і вибулькувало: Геній Спиридонович Буль. Але не слід його плутати з іншим Булем, тим глибокошановним паном Булем, котрий відкрив світові очі на Булеву алгебру, бо як не крутни, а так виглядає, що Геній не знав про цю чудернацьку науку, хоча будучи Булем, навряд чи міг не здогадуватись – коріння роду. А те, що він Буль, Геній знав одзавжди. Докази? Є! По-перше, перше слово, яке він вимовив, явивши себе світові, було слово бу; по-друге, йому постійно кортіло потримати буль-аву в своїх міцних дитячих руках; по-третє, у нього надто часто виникало відчуття, що він гуляє Булонським лісом (варто мати на увазі, що звук л Геній вимовляв особливо м’яко). Мав Буль аж два справжніх філософських захоплення: малювати і дрімати з вудочкою в руках. До того ж, він любив одягати на вудочку чохол і витягати її звідти. Колись йому навіть вдалось зробити відкриття, що людина, власне кажучи, схожа на чохол для вудочки, у нього й малюнок такий десь би мав бути. Щодо риби, вона, як навмисно, обминала Спиридоновича. Це ймовірно була реакція всезнаючої природи на дивакувате прізвище. Принаймні Геній у це беззаперечно вірив. А що головне у цьому житті, як не віра?!

Віра… Особливо його Віра – найвродливіша істота з усіх, кого він знав. Кожен, хто хоча б випадково потрапляв сюди, на вулицю Соняшну, не міг не зауважити Віруні. Висока, ставна, з волоссям кольору стиглої дині, гнучкими руками, схожими на колосся в степу. Хіба міг хтось встояти перед такою красою?! Бачиш таке диво – і одразу хочеш притулитись. Віруте, тільки-но Геній думками до Віруньці потягнеться, перед його очима її руки – вигинаються, вигойдуються по всій довжині вздовж стрункого жіночого тіла, мовби навмисно створені вабити. Біг би за ними – та чомусь не приходить натхнення наважитись.
А мешкала Віра у власній однокімнатній квартирі на сьомому поверсі, якраз навпроти Генієвої бабці, куди останнім часом він старався якомога частіше навідуватись. Як тільки перший раз зауважив тут Віру, так і зачастив. Уявляєте, яка то радість для бабуні?! Для неї така подія не залишилась непоміченою – з рангу простого онука він одразу перейшов у ранг святих. Аякже, який шляхетний, родинний, відповідальний! Чого тільки не може сила віри, сила однієї ВІРИ! Однак, Віра на Генія чомусь уваги не звертала. Коли щастило її побачити, – вона кудись стрімголов бігла, інколи ж так ретельно відшукувала в торбинці ключі, мовби, крім них, нічого більше в світі не існувало. Одним словом, їй було не до Генія. Навіть тоді, коли Буль, демонструючи свою благочинну опіку над літньою людиною, крутився біля самого входу до під’їзду, виразно набиваючись на очі, Віра, його кохана Віра, обходилась лише кивком голови, і не до нього, а до його бабці. У такі критичні дні він не на жарт нездужав: почуття до дівчини мовби спускались на нього птахами і робили собі гнізда в його палаючому серці. Заговорити ж до Віри Геній не смів, щось не пускало, десь у глибині душі сидів до холєри підступний страх, а то штука паскудна, уміє-таки паралізувати, підкоряти собі, ким би чи чим би ти не був. На щастя, думка, що він може комусь не подобатись, до голови Генія взагалі не приходила. Оскільки Спиридонович завжди приймав себе яким є, його ніколи не хвилювала така деталь, як власний ріст: він достеменно знав, що всьому в житті можна якось зарадити, тим більше такій дріб’язковій проблемі як ріст. Зрештою, хіба вона не вирішується вмент придбанням мештів на високих підборах?! А що до того, що худющий? Трохи перейде часу – і погладшає. Наразі пролізе, як буде треба, під натягненим на висоті десять сантиметрів дротом, при цьому не подряпається анітрохи. До речі, довгі та тонкі ноги і руки випаровують більше води, а підтягнене, майже позбавлене жиру тіло, значно легше переносить спеку, що вкрай важливо посеред літа. Єдине, чого не можна ніколи забувати, так це те, що ти – Геній, Геній Спиридонович (прошу мати на увазі, що Спиридонович не має нічого спільного зі словом спирт, хоча Спиридон і виводив своє ім’я від місткого слова “spirit”, але несло воно в собі дух, моральну силу, натхнення і справжній сенс) Буль, усе інше дрібниці, не варті жодної уваги.
Крім того, Спиридонович щиро вірив, що жінка є тою істотою, яка утворилась з чоловіка, а отже, вона вже була колись чоловіком, тому просто повинна сама все зрозуміти, відчути і першою подати сигнал. Врешті-решт, думав Геній, якщо чоловік подарував жінці життя, то він підсвідомо прямує до того, щоб стати жінкою, а враховуючи, що саме життя – це рух навзаєм, чоловік і жінка обоє шукають одне одного, таким чином, рано чи пізно, а таки знайдуть своє коло, бо воно єдине, однісіньке, чимось схоже на коло його улюбленого дитячого ровера, який, як найцінніший скарб, вічно доводиться тягати за собою з одного помешкання до іншого.
Біда в тому, що власного помешкання наразі Геній не мав. Поінколи він напитував собі якесь тимчасове житло, через певний час мусив був з’їжджати з нього, оскільки вертались господарі, а це протирічило його поки що нездоланній потребі жити самому. І коли старий товариш запропонував доглянути його квартиру, бо їхав на заробітки до Португалії, Геній з радістю погодився, тим більше, що хата йому направду подобалась, вона була досить затишною, і в ній було багато місця. Але найбільше захоплення викликала наявність балкона, що не кажи, а любив він ковтнути кисню на повні груди, особливо коли всередині щось клекотіло чи тілу чогось бракувало. Його влаштовувало, що в обов’язки перед господарем входило лише вчасне оплачування квитанцій по квартплаті та за опалення, світло, воду, телефон плюс Інтернет, підтримування чистоти й порядку та провітрювання житла. А ще він мав не дати загинути вазонкам ( їх налічувалось рівно три, при чому всі як один кактуси). Що стосується сусідів, з ними Геній всюди умів жити добре, бо давно навчився сприймати людей як природні явища: чи буде нормальна людина сердитись на грозу, блискавку, сніговій, ба навіть на ураган?! Він спокійно терпів звуки свердла, пилки, молотка, саксофона посеред глибокої ночі, усміхаючись, витримував перестановку меблів та всілякі сварки, що нерідко трапляються помежи людьми. Він примудрявся усього того не чути, бувало, міркував собі над чимось своїм, інколи ж залагоджував проблему в якийсь особливий спосіб – до прикладу, насував на вуха навушники, починав щось лагодити (ремонтні роботи завжди потрібні), ставав під душ або йшов запарювати собі чай з трав, найчастіше меліси та м’яти. Міг досить довго спостерігати за утворенням бульок при нагріванні води, мовби готував яку дисертацію на цю тему. Сусідські запахи теж витримував з притаманною геніям гідністю. Якщо не вдавалось позбутись їх провітрюванням через кватирку чи навстіж відчинені вікна та двері, Геній робив спробу перебити ці аромати іншими духмяними пахощами. Зрештою, йому таки довелось придбати пару добрих іонізаторів повітря. Рятували книжки, заглиблюючись у них, легко можна було втекти від реальності. Читання потягнуло за собою вивчення іноземних мов, оскільки не завжди вдавалось дістати переклади на рідну, а читати перекладене з однієї іноземної на іншу принижувало його “Я”. Нізащо не хотів почуватись одуреним – текст, що зазнав подвійного спотворення при перекладах (один раз з оригіналу на іншу іноземну мову редакційним перекладачем, другий раз уже з цієї іноземної мови на рідну мову ним самим), себто “потрійний” текст, більше, ніж мало, був схожий на оригінал. Але Геній все-таки був Генієм, тому усім своїм “Я” знав, що не може відчувати світ інакше як рідною мовою, що це не залежить ні від його хочу, ні від не хочу, що мислити ясно може лише категоріями мови, яка тече по його жилах. І він добровільно прирік себе на розшукування по всіх усюдах підручників, словників і, що виявилось значно складніше, звуконосіїв. Отож саме з того часу, відколи Геній оселився в помешканні друга, стіни передпокою, виходка та лазнички запашіли іноземними словами і виразами, така собі атмосфера перебування в інших світах. Навіть над часто вживаним для чистоти і добра вмивальником великими літерами акуратно були написані афоризми про силу кохання і велич любові. Перечитування надавало надії, зовсім не меншої від тої, що, вповні сконцентрувавшись, колись вигулькнула зі скриньки Пандори чи, точніше, пані Дори.

Віра вдихнула повітря, мовби хапаючись за соломинку, розпружилась – і, о нарешті!, відчула себе справжнім суфієм. До повного щастя не вистачало лише жовтогарячої накидки, хоча, якщо подумати добре, все було на своїх місцях – жарке Вірине тіло могло замінити собою не одну таку накидку. З неї виходив непоганий суфій в стилі О-шо. Про це виразно шепотіли їй два домальовані нашвидку древні індійські храми з п’ятої сторінки відкритої “Кама сутри”.
Вірі явно хотілось, не спадаючи при цьому з розуму, медитувати, вона просто прагла у Нірвану, проте окрик: “Наступний”, – відірвав дівчину від очікуваної насолоди. Наступною, очевидячки, мала бути вона. Віра поважно піднялась, як і належить гарній жінці, що прийшла на показ, і майже попливла в кабінет з інтригуючою назвою: “Народний цілитель”. Чи то народ вибрав його цілителем, чи то цілитель вибрав собі народ, щоб ощасливити своєю зіркою, – годі було розібратись. Тільки з першого погляду лікар видався надто вайлуватим і опецькуватим, Віру вразили його широко розставлені вуха та примружені якось не так очі. Два розщіплені верхні ґудзики сорочки на короткий рукав, що одразу кинулись в очі, надавали усім, хто бажав, можливість безперешкодно помилуватись лялечкою метелика на волохатих грудях, над якою витягалась напівскручена змія. Ця змія зміщувала Вірині думки в нав’язливе бажання тікати. Доки Віра чекала під дверима, уява витворила свій образ лікаря, шкода було, що той пан насупроти аніскільки не нагадував собою не те, що Геракла чи Шварценегера, але навіть жодного з Леонардів – ні тобі да Вінчі, ні тобі ді Капріо.
Перед тим, як приступити до таїни надання послуг, цілитель, прагнучи, за його словами, досягнути неймовірно тісного зв’язку з пацієнткою, виголосив неочікувану тираду: “Ви просто не уявляєте, як вам поталанило…Така жертовна, вміюча любити людина, як я, знаюча тонкощі кохання, може поставити вас на ноги без жодної оплати. Ви б і не знайшли таких коштів, які вам потрібно на лікування, мова йде про тисячі, я зроблю це для вас ради вашого спасіння. Єдине, – він трохи знітився, – ви повинні допомогти й мені. Людям важко і уявити, як буває одиноко в цьому повному гамору світі, ви б могли мене трохи розважити, стати надихаючою мене музою, щоб я мав достатньо сили та енергії для спасіння людей, стати моєю подругою. Ми б могли це обговорити в більш інтимній атмосфері, – при цьому м’яко додав, – ви особливо не переймайтесь, це лише поки триватиме курс лікування”. Закінчив і солодко потягнувся, ковзнувши поглядом по дівчині. Вірині очі трохи не викотились з орбіт. Різко відтяти побоялась, не зайвим було зважити на професію – цілитель, хто його зна якою чортівнею він займається. Вона взагалі рідко робила щось різко, тому чемно подякувала за вражаючу доброту, збиваючу з пантелику, пообіцяла обміркувати пропозицію, прокручуючи в голові процес такого лікування, і подалась до дверей. Коли двері за нею зачинились, Віра, не оглядаючись назад, помчала сходами вниз, бажаючи якнайдужче здихатись своїх настирливих думок, вони дзижчали осами в голові, наче насміхаючись, не було сили їх кудись хоч би сховати, якщо не викинути. ” Любові захотілось. От паразит!” – все в ній кричало, пінилось, але такою красою, що кожен обертався, коли вона пробігала повз. Якби бігла трохи повільніше, за нею тінню лягла би стежка з вражених чоловіків.

Понад усе Геній любив малювати. Підписувався неймовірно просто – Буль, ім’я ніколи не дописував – не наважувався. Таким чином йому спокійно вдавалось уникати пересудів. Буль так буль, по-іншому в середовищі художників його вже й не кликали, хіба інколи піджартовували. Серед них Геній був досить знаним і шанованим. Творив він речі неординарні, яскраві, добре западаючі в душу. Були вони ніби з неміряних просторів. Щоразу після перегляду Булевих творінь багато хто ловив себе на думці, що його не покидає відчуття сконцентрованості всіх картин, які виставлені в одному місці, в одній, саме тій, на яку падав зір з початку огляду експозиції, при чому далеко не завжди це була одна й та сама картина для всіх. Ця картина тримала інші роботи побіля себе, відкриваючи їх одну за одною, мов панораму, вбирала в себе і віддавала себе в той же час. Лише одна його річ, де він зобразив себе з ледь спадаючим на шию хвилястим білим волоссям, подовженими чи не до самих вух, русявими бровами, грецьким носом, зосередженими губами та заглибленими в безконечність очима, різко відрізнялась від інших. Вона начебто залишалась осторонь, її мовби не хвилював весь цей процес. Що цікаво, магнетичне перетікання картин викликало приплив тепла, спонукувало присісти, наче з піалою чаю на терасі за японським столиком, щоб виповнитись безмежністю і незалежністю від часопростору. Виникало почуття вільного лету, наповненості світлом, світлом неабиякої чистоти. З часом самі картини призабувались, але не спогад, відчуття набирали здатності повторюватись у нових формах, через нові вияви. Його твори, здавалось, витримували ним же придуману формулу: “Митець будує собою”.
Будувати і нічого не заперечувати руба, пропонуй собі, чоловіче, та й усе. Яке тиснути?! Для чого пхати прямоту наголяса?! Він добре пам’ятає себе малим хлопчаком, який вперше сховався від усіх з коробкою фарб на стриху і сидів допізна, не малюючи, лише стережучи тишу, насолоджуючись уповні свободою нечіпання. Аніхто не чіпав і не чіпався. Не чути було татового бурчання, старого як макітра на горищі: “Що це на тебе набрело? Кинь і ходи сюди!” І нині готовий заприсягтися, що то були найперші, а тому найсильніші почуття, саме тоді він надовго втямив для себе сущу правду – чим менше потрапляєш комусь на очі, тим легше видаватись хорошим. Зрештою, від цього виграють усі – і ти тішишся, й іншим спокій. Так і на полотні: менше зі своїм лізеш, тобі ж і легше. А от з автопортретом не склалось, малював для себе, без притаманного митцям бажання пописатись, тоді йому взагалі не важило сподобається ця річ ачи ні. Запевне тому тепер, коли так хочеться, щоб автопортрет жив, а доводиться миритись з тим, що стоїть він осторонь, прагне його змінити. Можна було б забрати з виставки – та щось не дає, рука не піднімається, надто вже дорогий йому. Зрослись вони з ним докупки, як споріднені душі. Одначе, чи може зрозуміти його портрет, особливо зараз, коли в голові самі віри та надії?!
Якось наснився сон Булеві. От стоїть він посеред білого піску, геть чисто такого, який відчув голими ступнями на березі Балтики, у Юрмалі, а перед ним височіє десятиповерхова будівля у формі відкритої книги, довкола якої хвилеподібно обручем, знизу торкаючись землі, пропливає потяг у формі голуба. А він, будучи в потязі, внутрішнім зором оглядає будівлю – музей інформації – зсередини. Починає знизу, з першого поверху. Тут від самих макетів голубів дух перехоплює, а ще і трипільські глечики, і пляшки з записками, а які гори усякої дивовижі! Другий же поверх завалений книгами та щоденниками. Третій художникам відданий. Четвертий – пошті. На п’ятому – світлини, фотопричандалля всілякі. Шостий – преса. За сьомим, присвяченим телефону та телеграфу, разом, на одному поверсі, радіо з телебаченням розташувалися. Дев’ятий – найсучасніші інформаційні дива. За тим всім – бібліотека. Уже тут, за столом, він зловив себе на тому, що повинен роззирнутись навсібіч. Аж раптом, пронизливим раптом, напоровся поглядом на свій автопортрет, вивішений кимось серед величезної галереї портретів. Від портрета йшли лунами , як азбука Морзе, сигнали, але не SOS, а “ВІРА, ВІРА, ВІРА…”.

Віра часто не ночувала вдома. Батьки мешкали буквально за рогом, дівчині часами хотілось їхнього товариства. Спільні переживання, обмін новинами, обійми, поцілунки – цим був наповнений будинок батьків, відколи вона себе пам’ятає. Віра , де б не була, ніколи не почувалась самотньою, дух дому був з нею, він любо і м’яко оберігав її своїм теплом. Всім, чим жив хоч один член родини, старались жити усі. І коли пару років тому якась не варта уваги мадам з телеекрана з перекошеним від люті лицем кричала: “Заберіть дітей з Майдану, вони повинні сидіти вдома”, – Віра , поглянувши на неї як на жінку не сповна розуму, миттю перемкнула канал, про себе звертаючись до тієї “женщини”:” Дитина – такий же член родини як усі інші. Хіба можливо не перейматись переживаннями батьків?! – і трохи помовчавши, додала: – Дурепа!”. Сім’я, сім’я і ще раз сім’я. Хоча своєї власної ще не звито і не має бажання поспішати, незалежність така спокуслива, що не кажи, а можеш бути сама собі пані і сама собі служниця. Можеш собі дозволяти готувати їсти чи прибирати лише тоді, коли заманеться, не з принуки, подовгу залежуватись на канапі, насолоджуючись солодом нічогонероблення. Щодо компаній, то Віра не дуже їх любила, сторонилась буйності та непристойного обходження, одначе від запрошень ніколи не відмовлялась, ходила справно, завжди приносила щось незвичайненьке в подарунок, чим заводила подруг і коліжанок, сприяючи гарній атмосфері свята. З хлопців, що крутились біля неї, не виокремлювала нікого, з кожним була рівно доброю та відстороненою. Віра постійно знаходилась в пошуках чоловіка з іскринкою, точніше, з виразною кольоровою булькою. Якось нагодився один проводжати її додому. Здається, його кликали Ігор. Вітер якраз розігрався надміру, в лице дощем навісним шпурляв, шастав з однієї сторони вулиці на другу, коловся порохами та здирав одяг. Вона ще тоді подумала: “Як зарізяка з битого шляху”. Не було сили стояти на ногах. Коли ж Віра добряче хитнулась, хлопець, либонь не так зрозумівши, кинувся чимдуж обіймати дівчину. Вірі це не сподобалось – вона його руку вбік відвела, але він на це не зважав, довелось ту руку скрутнути, щоб нарешті дійшло. Це його збісило, він люто розвернувся, ледь не вдарив, на додачу сказанув щось криве, разливе, як скалку під ніготь загнав, донині не тільки прикро, а й боляче, і бульки по тілу від гніву біжать. Не пам’ятає вже, але чимось присадила і досить грубо, а потім розвернулась та й попростувала додому сама. Якісь пакості лунали їй навздогін, щастя, що вітер пощадив – не доніс. Часом Віра бачить того легеня, спостерігає як він роблено опускає очі долу, як шаріється, інколи їй здається, що в цей час він перетворюється на непривабливого бульдога з великою тупою мордою. Тоді їй страшенно хочеться показати йому дулю або язика.
Працює вона мерчандайзером в одному рекламному агентстві. Робота як робота, не завжди приємна, інколи буває нудною, іноді надзвичай цікавою. А найважливіше – не втомлює задуже, на себе час завжди залишається. Без того аж ніяк, бо Віра любить, страшенно любить, прийшовши додому, напустити у ванну води, більшої насолоди як тепла ванна з кольоровими бульками дівчина взагалі не уявляє. Ще вона любить бульйон з курятини, запечену бульбу з часником і прогулянки по бульварах. Є у неї одна особлива пристрасть – чотири латинські літери, вона їх обожнює. Це b, d, p і q. Кожна з них нагадує собою кільце на паличці, через яке можна видувати мильні бульбашки. Найшаленіше, всі ці літери підпорядковані симетрії: b І d, p І q,
b_ | _d
p | q .
Ось чому, крім слова булька, Віра страшенно тяготить до слів – 1) пулька (мабуть-таки є у Віри схильність до телепатії – один вчений перс, відомий як великий любитель персиків, почувши вперше слово булька, повторив його саме як пулька; 2) кулька, до речі, латинською вона називається bulla; і 3) дулька, яка, якщо її викласти акурат з усією любов’ю, і є прототипом усіх цих чотирьох літер.
Загалом Віра – дівчина життєрадісна та жартівлива, зазвичай з її обличчя не щезає приємна усмішка. До лікаря вона б не пішла, якби Оксана не нараяла, дівчата кличуть її простіше – не Оксана, Оксі. Віра довірлива, піддалась вмовлянням перевіритись у спеціаліста, щоб не допустити хвороби. А навіщо їй того було треба?! Он що з того вийшло. Псубрат, а не цілитель. Поменше порад слід слухати, дожила до двадцяти з гаком, а така наївна. Та пішов він подалі, ще про нього не вистачало думати. На Оксі Віра не сердилась, не злісна, Звісно, Оксі теж хтось нарадив “народного”, і пішло по ланцюжку, певно ще й раділа, що комусь прислужитись зможе. Хто його наперед знає, де стелити. Треба буде дівчат попередити, нащо їм зайва халепа. Лікар називається! Трутки би на таких, як на мишей. Хоча може він і непоганий лікар як спеціаліст, але “подружку” слід собі деінде шукати, це вже точно не на роботі.
Вибігши з будинку цілителя, вона мало не перевернула догори цапки розбитий пластмасовий смітник, мабуть тепер йому залишалось жити лічені хвилини. “Навіть на смітник не доробився”, – гайнуло в голові. Та запах духмяного хліба, що стояв у повітрі, перебив усі думки. Не вагаючись ні на мить, Віра булькою полетіла у відділ солодощів, проштовхнулась до вітрини з тортами, а їх було безліч, і почала передивлятись. Спочатку подумала про “Прагу”, потім перекинулась на “Пташине молоко”. Після довгого перебирання зупинилась на “Наполеоні”. Що може бути над шарове тісто, яке так і розсипається від доторку?! А скільки крему, танучого в роті, кожний найтонюсінькіший листочок добротно перемащений ним! Для початку треба було з’ясувати, чи крем часом не з маргарину. “Свят, свят, свят! – забожилась продавщиця. – Кажу вам масляний!”. Вдовольнившись почутим: “Торт свіжий”,- попросила його зважити. На дорогу до батьківської хати затратила яких десять хвилин, втричі менше, ніж звичайно з того місця, – так її тягнуло на марципани. Опісля, умостившись біля мами на улюбленому солом’яному кріселку, Віра, смачно плямкаючи, поглинала свій шматок тортика, який по-розбишацькому підморгував до неї, рівнесенько розрізаний на чотири четвертинки. Додому сьогодні вона не потрапить, це вже остаточно.

Чистота існує поза брудом. Як виклик. Як протиставлення. Тому вона може дратувати, особливо коли в тебе на неї нема часу або не вистачає до неї терпіння. У Спиридоновича завжди були і час і терпіння. Батько Генія, Спиридон, – царство йому небесне! – міг би пишатися, бо кожний недопалок цигарки, якби Геній і курив, не доведи Господи, був би чемно донесений до найближчого смітника чи навіть особисто кинений до проїжджаючої смітярки, у крайньому разі, якби смітника чи сміттярки поруч не виявилось, Геній пішов би пішки до сміттєзвалища за інерцією, не переймаючись тим, скільки доведеться йти. Людина взагалі схожа на пляшечку Кляйна: що заллєш усередину, те нагорі й опиниться; що наллєш на поверхню, потрапить досередини. Щоправда, якщо не наливати, пляшка Кляйна так і залишиться порожньою, як і звичайна з-під дешевого пива. Дивне ім’я в тебе, Спиридоне, а от діла ще дивніші. Як ти так сина вишколив?! А ніби й освіти не мав. Може то й краще – не сушив собі голови над усяким непотребом, просто азів навчав, без яких весь цей світ не більше, ніж суцільний смітник.
Порив до чистоти беззаперечно є актом святості. Сказати, що Геній часто прибирає помешкання, було б несправедливо. Він просто умів не смітити, класти речі на свої місця і, головне, перезувався. А якщо вже прибирав, то робив це ретельно, на ґлянц. Після цієї процедури хата світилась широкою усмішкою, аж хотілось літати.
Щодо Віри, вона не те, щоб розкидала, складалось враження, що дівчина навмисно створює такий собі творчий безлад, а ля хаотичність. Непотріб, мотлох різний сміливо відправлялись у смітник, іноді туди ж потрапляли й названі Вірою старими речі, придбані зовсім нещодавно. Дівчина повністю погоджувалась з асірійським письменником ХІІІ століття Абу-ль-Фараджем Мар-Гіваргізом Юханом Бар-Ивраєю в тому, що не можна вирівняти тінь, не вирівнявши спочатку той предмет, що її кидає. Щоб не гайнувати час на вирівнювання, Віра просто позбувалась проблем викиданням. Проте в неї було досить чисто та затишно, до того ж в повітрі стояв ледь чутний чумний медитативний запах – за допомогою різноманітних індійських ароматичних паличок житло шляхетно наповнювалось приємною таємничістю.
Зовнішня чистота була потребою і у Генія, і у Віри. Ця внутрішня потреба розповсюджувалась не тільки на речі. Обоє тягнулись до світла. Не дивно, що першою річчю Віри, занесеною до житла, була розкішна люстра зі свічечками жарівок на чотирьох ярусах під звисаючими стрічечками блискучого дощику, зітканого з кришталиків гірського кришталю. А з того часу, відколи Геній замешкав на квартирі свого приятеля, помешкання теж помітно змінилось, складалось враження, що воно стало трохи не вдвічі більшим та значно світлішим. Спиридонович попереміщував громіздкі меблі, звільнив прохід на балкон, поховав зайве з-перед очей. Попросторішало навіть у передпокої. Малював він не тут – в майстерні, там і на ніч залишався неодноразово. Хто його, зрештою, зна, що він вважав справжнім житлом. До майстерні пішки хвилин мабуть двадцять, велосипедом швидше, якщо він не поламаний. Утім, Геній не любить лагодити ровер, через цю обставину поїздки на ньому не такі й часті, хоча громадського транспорту, що їхав би просто туди, наразі немає, а об’їзд займає щонайменше півгодини. На власне авто ще не наскладав – доводиться миритись з обставинами. Інколи його підкидають друзі, підвозять таксівки та переважно Геній долає шлях пішаком, у чому справді є свій плюс – зусібіч краєвиди, плече вітру, гомони птахів серед впізнаваних і давно рідних гуків міста, мимобіжні постаті перехожих. Завжди знайдеться щось таке, що раптом заскочить, здивує, викличе наплив чуттів. Якщо б не черевики – вони мають звичку розтоптуватись, коли багато ходиш, або тиснути ні з того ні з сього – він би ні за які гроші не погодився їздити на будь-яких тачках, скільки тут тої дороги, як кіт наплакав. Хоча ніде правди діти, після однієї прикрої пригоди, коли в дощ мало не запоров носом через набряклі черевики і змушений був теліпатись додому у незграбному взутті з роззявленими ротами, в мокру погоду бажання добиратись пішки уже не мав.
Майстерню Буль любив. Напівпідвальне приміщення з двома загратованимим вікнами з тонованого скла за величиною з добру кватирку, простора кімната зі старим ватраном, великий стіл, на якому акуратно поскладені олівці, фарби, пензлі, пера, чорнила, різні тобі щіточки, леза, ганчірки, збоку від того каміна, якраз при куті, проти вікна, мисник з розвішеними дзбанками та тарелями, два розкладних фотелі, а вже решта кімнати – картини, картини, картини. І ще запах, запах майстерні художника, збуджуючий, дурманячий. Звісно, гарно. Особливо в момент малювання. Буває, друзі забігають, посидять тут, погомонять, наситять кімнату життям та й розбіжаться хто куди. Трапляється, він засинає просто за роботою. Правда, щоразу все рідше. Клопоти з бабусею, які добровільно взяв на себе, щоб бачити частіше Віруню, проблеми з виставкою, яку давно як треба було зробити. Слава Богу, має гарних друзів, позалагоджували й без нього, він було трохи прихворів, так вони самі приміщення підготували, картини позавозили, запрошення поробили та і його виходили. З приятелями йому дійсно пощастило. Ще би Віра його зауважила, видний же!

За вікном помітно сіріло. Буль засунув фіранки, увімкнув світло і знову повернувся до читання. У мозку відстукували слова Даниїла Даніна: “Удівітєльно лі: ні адін савєтскій поет ні в какіє врємєна нє рєшался прізивать ва всєуслишаніє міласть к падшим…И нє по внутрєннєй своєй бесчєловєчності, нєт, а па вольнаму ілі нєвольнаму саучастію в порчє врємєні”.
Затнувся. Застиг. Знадвору неслась якась розважальна чи то мелодія, чи то пісенька. Закрив кватирку. Зрештою, подумав, чого можна чекати від суспільства, основним гаслом якого є слово “хай”. Хіба опльовування…Прости, Господи, і мертвим і живим, і ненародженим прости, за підміну невеличку – одним недолугим штришком з не-хай на хай дружньо перескочити, а за тим перелазом і любов до людей на дві дольки вже сама поділиться, як ото доба на ніч і день: “низько схиляюся перед вами, чим вам прислужитися” та “шо ти таке, під ногами не вештайся”.
Вийшов на кухню, зробив кави. Надпив ковток чи два – ні сіло ні впало виникло те саме бажання, яке колись несподівано з’явилось у нього на уроці російської літератури, тема тоді ще була – “Микола Гоголь “Тарас Бульба””. Тоді йому заманулось витягнути свою трубочку для коктейлю і з усієї сили плюнути через неї, наче з великої діри гоголем-моголем, у такий ще незнаний простір. (Воно, звичайно, не так вже й дивно, бо ще коли Спиридонович уперше зобачив свого первістка, зрозумів одразу: ім’я дитятка не може не починатись зі слова “ген”. Було у хлопчикові щось таке свавільне, що ніколи не дасть йому стати рабом. Це вже потім, після порад з дружиною, -ій додали, щоб правдивіше було). Подорослішавши, Геній, який у всьому любив чистоту і порядок, уже просто не міг собі дозволити таке свавілля, як плюнути, тому він вибрав інший спосіб влучної стрільби – добірним зерном сміху, з любов’ю, але зі смальцем.
Людина, – міркував Геній, – мала би бути істотою світлою. А вона своїми булькатими очима на світ дивиться і нічого не бачить, дихати ніби дихає, але не тим. На якусь мить Геній заблудився в хащах своїх думок. Перед очима пропливала відьма в труні. Яскрава, гоголівська. Війнуло “Вієм”, навіялось, оте зайшле, невластиве природі людини, хоча як ніхто майстерне, вміло приневолююче грати за своїми правилами, мимохіть спотворююче будь-які цінності, легко, майже без спротиву, огиджуюче всілякі ідеали! І головне – як комарі уміюче множитись! Богдане Івановичу, збій, то вам не математика: два мінуси поряд – плюс аж ніяк не дають, зло, хоч і таке-пересяке, а нарощується. Тільки підкорись – і кроком руш на раз, а на два ти вже ґвинтик добре спланованої системи. Механізм відладжено.
Не всі ламаються. Пригадав, як любив бавитись гілками – пригинав, і через якийсь час відпускав… А може не що інше, а терпіння, якщо дух не заламаний, дає силу випростатись, ба’ навіть зринути до нечуваних висот?! Майже все геніальне з’явилося вистрибом, шокуючи, вириваючись над поглинаючою лінійністю. Але хіба вийде вистріл з лука, якщо стрілу з тятивою не відвести у протилежну сторону?!
Раптом хтось постукав. Телеграма. Від кого? Після першого ж слова сів, стиснуло, як кліщатами, виявляється, серце реально може боліти, а потім поплило. Але…
У рурі хлюпала вода. Там був невеличкий отвір. Кидалось в око наскільки труба та стара, давно проіржавлена. Частина води поважно продовжувала текти просто по стіні, а інша, спінившись, стрибала в підставлену балію. Балія теж була стара і також мала дзюрку, через яку і дзюркотіла. Через те булькотіння і через дурний дощ на голову Геній було трохи затримався. Зате вчасно зумів згадати, що має Інтернет.
І на вокзал міг не приїжджати так рано. Квитки в обидві сторони були замовлені просто з дому, а часу до відходу потяга виявилось більше, ніж досить. Але ним заволоділи спогади – і він потребував поблукати старими призабутими місцями. З роками все рідше випадає така нагода. Хотів забутись трохи, певна річ, ненадовго. Треба було зателефонувати хоча би друзям, у двох словах пояснити що й до чого. Ходив вокзалом, точніше тинявся. Дивно, але давненько тут не був. Стільки змін. Місця більше, стільці позручнішали, крамниць не перелічити, забігайлівки на кожному кроці. Є куди сміття викинути. Людей багацько як завше. Бабці з клунками носяться, повідомлення миготять. Взяв собі води в дорогу, горішків, вернувся до потяга. Час.
Постіль замовив одразу, далось взнаки потрясіння. Застелив, ліг і тут же вснув, жодним словом не перекинувшись з сусідами по купе.
Прокинувся від пекучого болю зсередини, десь під серцем. Був ранок. Під’їжджали. Якесь дівчисько заверещало, мати його тут же і присікла, те “Стулься!” наче ножем пройшлось по ньому. Злякане дівча, за мить підліток, такий собі неотесаний дівчак, на всю шир розвело очі, стиснуло губи – більше його ніхто не чув. Випив чогось, так і не розібрав, чи то чай, чи то бром, хоча й цукру ніби не брав.
Нарешті приїхали. Скоріше забігли, отак запросто запороли носом в дитинство. Майже навпомацки в торці будинку з розкішним написом – “Вокзал” – знайшов виходок. Страшенно здивувався – був він містким, охайним. А що особливо потішило, так це ціна. Геній вже було призабув, як виглядають монети, прикипів поглядом з глибини нутра, вони навіть не пахли специфічним пахом туалету, навпаки, міцно тримали зводячий з розуму металічний запах. Як ото загусає гусячий смалець, так приємно загусали вони в його свідомості.
На виході з вокзалу наштовхнувся на двох місцевих хлопців.
– Він ‘го порішив, – голосно сказав перший.
Геній пополотнів і став дослуховуватись далі. Але другий додав:
– За три дни усі щуриська до ‘йдного пощезали.
Слава Богу! – ковтнув повітря Геній і звернув на центральну вулицю дитинства. Алея каштанів повела за собою, змусивши зринути з пам’яті Вітусин віршик на випускному вечорі в школі:
Під плотом плітка походжала,
Що дасть наш Геній з міста драла…
Батьки на той час вже переїхали. Його залишили докінчувати дев’ятий клас. Тітка не була проти, мала свого дев’ятикласника, якому наука не йшла, тож сподівалась на допомогу. Геній і справді витягнув тоді Йванка. Де вони всі зараз?
Місто інше, віддалене. А таки не забуте. Життя котилось, заступаючи собою, переймаючи все новим і новим. Насправді ж нічого не втрачається. У пам’яті досить місця на місто дитинства з його непереможним щебетом, тупотінням по сходах школи, іскристим сміхом, відчайдушним стрибком з вікна першого поверху і з гучним вибухом саморобної вибухівки. Здається, зараз ця зовнішня шкірка репне – і все повернеться на круги своя. Як казав Богдан Іванович: ” На певному рівні вивчення фізичних явищ об’єкти втрачають свою ізольованість”. Як пізно ми виростаємо. Неподалік продавались квіти. Купив чотири довгі жовті троянди і направився в район своєї школи. Відшукував призабутий будинок. Здалеку запримітив чималий гурт людей біля під’їзду. Два дуби, які прикрашали подвір’я, хтось зрізав, як і одинокого платана, але пеньки залишились нагадувати. Хотілось порахувати кільця на зрізах, відігнав від себе бажання і поволі рушив далі, відчуваючи себе бульдозером, який вгрузає в глину. Через декілька хвилин злився з натовпом, спереду зауважив пару знайомих облич. Посеред двору стояла труна. Священик кадив і тягуче відспівував, обдаючи жалем. Очі мимоволі заходились слізьми. Ніхто не витирав і не ховався. Як же ж так? Єдність світу і всесвітній зв’язок явищ. Я ж приїхав. Пізно…
Що було потім? А що мало бути?.. Труну опустили в могилу. Кинув грудку сирої землі та відійшов убік. Розчинився в думках. Цвинтарна тиша повернула до реальності, виявляється, ще б трохи і залишився сам серед гробів. Сам. А хіба існує самотність?! Вакуум у квантовій теорії – простір, не пустота, той простір, де випадковим чином народжуються і вмирають різні частинки.
Ввечері сиділи з однокласниками. Згадували. Часами накочувався жаль, раз пораз відтворюючи в пам’яті удари церковних дзвонів: “Бов … бов … бов …”. Вічная пам’ять. Коли розходились, Віта, усміхаючись до себе, сказала: “Знання стає безглуздістю в голові дурня”.
Геній глянув на неї і чомусь йому ой як захотілось сказати: “І генія”, проте змовчав, може він просто зчитав її думки?!

Віра добре пам’ ятала притчу про осла. Один філософ, на ім’я Буридан, від’їжджаючи, чи то залишив своєму віслюку два однакові оберемки сіна по обидва боки від нього, чи то поставив його між двома рівновіддаленими від тваринки копицями, результат один – осел не міг вирішити, звідки почати їсти, та й здох з голоду. А вибрати їй таки треба, ніхто чекати не буде. В яку сторону повернути голову? Чекати, поки муха вкусить, щоб голова сама повернулась? Мова йшла про дві речі: або дівчина йде сама на конференцію з проблем реклами (потрібно, робота), або разом з подругами на виставку (страшенно кортить). Врешті-решт, Віра б не була Вірою, якщо б не вибрала виставки. Не щодня випадає така нагода. Була субота, можна було все встигнути. Дівчина розчахнула шафу і нашвидку почала перебирати речі. “Ні….ні….ні…”. Згодом втомилась. Почалапала на кухню. Забаглось попити чогось холодненького. Крім води нічого не виявилось. “Суцільні катастрофи в світі”, – посміхнулась сама до себе і просто зі склянкою води з-під крана, повернулась до вітальні. Ввімкнула телевізор. Йшлося про гірський обвал на Кавказі, будівництво нового мосту, для надійності якого порушують симетрію конструкції асиметричними балками та консолями, про ненависних каракуртів, що покусали людей біля Херсона та Керчі, особливо її зацікавила інформація про протикаракуртову сироватку. Віра аж підійшла ближче до телевізора, але там вже почали говорити про нечутливих до каракуртів овець, яких слід випускати отарами, щоб ті затоптували поганющих павуків. У повідомлення втрутився годинник, він своїм дзенькотом чітко нагадав, що варто поспішати. Віра знову зазирнула в шафу. Ганебно, дожилась до ручки. Хутенько зібралась і побігла закуповуватись.
Три години виявилось досить, щоб додому не принести нічого, окрім поганого настрою і білої марлевої сорочки до пояса з вісьмома чудернацькими кишенями, до кожної з яких пришито по великому ґудзику кольору Віриного волосся. Дівчина швиденько витягнула з шухляди нову білизну й побігла до ванни. Вимилась, висушилась, причепурила волосся, дістала з шафи білі штруксові бедрівки. Ці класні штанці, сорочка плюс косметика створювали неабиякий імідж. Їй подобалось. Притупнула ніжкою, повела стегнами, підняла високо руки, вигинаючись змією – супер!
Залишалось десять хвилин у запасі. Ліфт відмовився везти. Радість з кожним поверхом пішки донизу зменшувалась, на першому поверсі настрій був уже кепський. Дівчата чекали при вході до галереї. Великими літерами над входом красувалось: “Колба”. Чому така назва? На глум до голови не приходило нічого. “Менше з тим, – подумала Віра, – осмислювати буду вдома”. Десь вона чула, що осмислити взагалі можна лише коли витриманий режим терпіння, натепер все одно ні до чого не вдасться додуматись.
Дівчат надійшло троє: Віля, Віра і Ніка. Оксі прислала якесь плутане повідомлення, з якого випливало одне: її не буде. Вілі, Віолетті, власне й належить ідея сходити на виставку. Жвава чорненька дівчина невисокого зросту, де посій, там і вродиться, завжди була в курсі мистецького життя. Вона повсякчас знала де, що і як відбувається. З усіма питаннями про нові книги, вистави, виставки, кінофільми дівчата бігли до неї. Віля не раз годинами захоплююче розповідала про відомих митців, літераторів, їхні походеньки та забаганки, про свою причетність до мистецької крутоверті. Найчастіше розповідь починалась словами: “Мій знайомий художник…”. Розкидані по цілому місту подруги хоча б раз на місяць збирались докупи завдяки саме Вілі, її невсипущій вдачі. Цього разу Віля, знайома з Генієм ще з часів спільного навчання в училищі прикладного мистецтва, потаємно відчуваючи до нього досить сильний потяг, усілякими навкружними шляхами шукаюча вихід на нього, аж клекотіла, описуючи неперевершену космічність Генієвих робіт. Заручившись підтримкою – дівчата обов’язково прийдуть, – Віля просто підскакувала від можливої зустрічі з ним. На ній була коротка темно-червона сукня, широкі разки намиста на шиї і два великих червоних кільця в вухах. А чого були варті її пишне кучеряве волосся з безмежною кількістю понатикуваних червоних шпильок, воно ледь торкалось баранчиками плечей, і найефектніший виріб – червоні з вкрапленням чорного гламурні мештики на надзвичайно тонких високих підборах з чорними пасками, густо переплітаючими кожну ногу до колін. Пріма – дама. Вєроніка одягнулась у стилі “абияк”: короткі сині джинси з прорізами на колінах, низькі білі кроси, з яких вибивались краї бавовняних білосніжних шкарпеток, голубий топік. Особливе замилування викликав не зовсім голий, злегка стиснений золотеньким обручиком, зухвалий пупець, який поводився так, мовби був єдиним місцем на виставці, вартим уваги. Проте він зовсім не заважав прямому сірому волоссю з білими пасмами покривати ззаду плечі майже до талії, тим більше, що спереду воно було підстрижене драбинкою і виглядало вкрай коротким, під хлопчика.
Був звичайний виставковий день. Відкриття, як тепер стало ясно, відбулось тиждень тому. Віля щось наплутала з датами. “Автора не буде”, – відповіла огрядна жінка у вигляді питального знака на вході. Настрій різко погіршився, але лише у Вілі, інші дівчата спокійно продовжували роздивлятись на всі боки. “Добридень”, – привіталась Віля з одним поважним паном, він якраз розглядав “Автопортрет”. “Ходіть собі здорові”, – швидко відповів чоловік, у чемній формі проганяючи дівчат від себе. Людей і справді назбиралось немало, бракувало затишку. На протилежній стороні від експонованих робіт під голою стіною стояли півкругом довкола бульбастого стола стільці. Не опираючись бажанню присісти, Віра відійшла від дівчат, сіла на крайній, такий спокусливий, стільчик, розпружилась і не помітила як забулась. Відчувши, що клює носом, здригнулась, широко розплющила очі й тут же, охопивши зором зал, завмерла. Світ картин, оточуючих дівчину, пустив в себе. Пустивши, надав неабиякої сили та дивного відчуття безмежності всередині себе. Відтепер уже ніщо не турбувало, не гнітило, нічого не було зайвого. Далебі, часу теж не помічала. Однак пролунав дзвінок – він і повернув до реальності.
Додому Віра дісталась пізно. Після виставки довго сиділи в барі, булькотіли про те та про се, танцювали з якимось хлопцями, знайомими Ніки. Хлопці святкували чиїсь іменини. Дівчата ще залишились бавитись, вона ж тихенько щезла, а потім обізвалась до них есемескою вже з тролейбуса. Чомусь тріщала голова і дуже хотілось спати.

Зоокрамниця “Природа” працювала цілодобово без вихідних. Коли Віля туди завітала, у відділі “Акваріум”, червоних сіамських півників не було. Вона зупинила свій погляд на двох зелених. Удома в неї бійцівських рибок було аж три, проте тільки золотаві та сині. Їй дуже подобалось спостерігати їхні бої та руйнувати гнізда, які вони будують з повітряних бульбашок: заповнять бульбашки ікринками і оберігають доти, доки мальки не попливуть. “Сама ікринка – яєчко. Для чого зверху повітряний шолом?!” – мучило Вілю, і вона не могла встояти перед спокусою пробити бульку. Трісь!

ххх

Ніка мала колись друга. Вони разом багато разів ходили в гори. Спали в одному наметі, кожний у своєму спальнику. Було зимно – тулились одне до одного, зогріваючись укупці, як брат і сестра. Останній раз, давненько ж це було, робили сходження на Карадаг. Потім вони загубили один одного. Тепер-от знову зустрілись. Який тісний світ! І треба ж – втрапила на сам День народження. А що таке день народження, як не чудова нагода згадати походи та запланувати нові. Ой, а що це за дівчина?! Єгипет, піраміди, рифи – зрозуміло. Мої вітання. Звичайно, розумію, так-так, який похід? Ні-ні, просто пора додому. Бувайте. Хай щастить!

Голос на голос ні
Звуком б’ють голосні
Голосним літерам добре. Вони самодостатні. Їх можна дарувати містам і рікам, ну хоч би А – річка в Нідерландах, містечко на Лофонтенських островах у Норвегії. І – містечко на заході Фінляндії, а також на півночі Франції. У – ліва притока великої річки Меконга в Лаосі та поселення на Каролінських островах у Тихому, не такому вже й тихому, океані. Є – містечко в Бельгії. Що стосується Я, тут взагалі нема про що говорити, воно на п’єдесталі стоїть. Я – Віолетта Тимурівна. Незрівнянно! О, а які ви, Віолетто, нині гарні, при повному параді! О! Голосні, голос мають, свій, власний.
І у Генія свій голос. Він ховається в його душі. Яка глибина криється в цьому чоловікові з довгим вузьким обличчям, впалими щоками і виразною нездатністю довго утримувати усмішку! Треба його побачити. Вирахувати. Я повинна йому сказати. Авжеж. Скільки можна тримати в собі! Боготворю, обожнюю, з першої миті.
Віля глянула в дзеркало. ЇЇ очі яскраво блищали. “Очі – вікна”, – вискочив рядок з вірша. Піддаючись його магії дівчина шарпнулась до вікна, мов збиралась полетіти, її зупинив сильний порив вітру знадвору, зотямив. Вона усміхнулась і, взявши в руки телефон, набрала номер. Довгі гудки. Жодної відповіді. Телефон кпив над нею – щоразу самі лише довжелезні черги гудків. Віля потягнулась за цигаркою, запалила. Відмовила запальничка. Слава Богу, сірка є, ціла коробка сірників, вистачить.
Вона тоді теж малювала. Добре пам’ятає, яке стояло завдання – намалювати натюрморт з бананом. Пригадує, як малювала банан, зелене яблуко і для оригінальності цибулину. Потім цього здалось замало і вона подомальовувала, де лише спромоглась, фігурки орігамі. Навіть бал високий отримала. Щаслива, горда собою, насмішкувато обернулась назад, там якраз сидів Геній, непоказний хлопчина з таким кумедним ім’ям, – і трохи не злетіла зі стільця. Це вже згодом Віля читала “Махабхарату”: “Світ не має кістяка, він схожий на парості банана”. На чорній металевій тарелі лежав плід банана з частиною стебла. Притемнене нашарування листків та спокусливо вигнутий банан сміялись з Віриної недолугості, з її наївності. За тим, що вона з таким азартом нанесла на папір, нічого не стояло. У неї було таке відчуття, що хтось раптово перевернув айсберг, випустивши на показ вишкірені булімією зуби льодяного низу, прагнучі тут же в неї вп’ястись.
Відтоді Віля почала поглинати книжки, не пропускати жодної виставки, однак, коли бралась за олівець, нічого путнього не виходило. Ретельно вчилась перемальовувати. ЇЇ хвалили, ставили в приклад, але ж вона не була сліпою. У Нього у всьому був Всесвіт з його суттю й безмірністю, щоб він не малював, як у дрібних лініях, так і в крапці, це було незбагненно, навіть його крапка за своєю суттю виразно була просторовою. Віля не знала як, але шалено хотіла ввійти в його безконечність, злитись з нею, стати частинкою її, а тому і Його.
Вона підійшла до акваріума, дмухнула на воду і почала забавлятись півниками, закликаючи їх до бою, одначе нині вони ліниво зависали в воді, не звертаючи ні на що уваги. От поросята, а рильця в пушку, – подумала Віля і стріпнула попіл цигарки на воду.

ххх

Ніка поспіхом спакувала наплічник. Звичка ходити в походи давня, десь з першого класу. Тоді то був спортивний табір, назва пам’ятна – Костилівка. На щастя, руку не вивихнула, ґулю таки набила і синяка отримала. Знаменитий стовп побачила, років три підряд розповідала всім, де центр Європи. У Синяках синців уже не здобула, лише якусь подряпину. Ногу підвернула під Сколе. Тоді з газової труби, її би трубиною назвала, летіла стрімголов униз, у яму, боляче вдаряючись у пласкаті камені, навіть від згадки стає моторошно. Відтоді на ній з’явились окуляри. Кричала і ай на Ай-Петрі, і плакала від невдалого запливу в Севані, це тільки на перший погляд це озеро схоже на глибоку ванну. Була й нагорода – справжні російські бліни з чорною ікрою під спів Нікітіних (“Пєрєвєді мєня чєрєз майдан…”) в підмосковному Пушкіно – раї російських біологів та їхніх прихильників . Як там у Бул-гакова – “Нашлі єво в трактірє в Пушкінє”. Пора виходити. Замкнула двері, ключі віднесла сусідці, щоб мати хоч надію, що вазонки будуть підлиті, батьки не скоро приїдуть з дачі.

Машини не зупинялись. Цілий квартал навантажена як віслюк Віра несла пакунки. Розчухрана, зі збитими обцасами та окулярами, зсуненими на ніс, як у смішної далекозорої вчительки зі старого фільму, щоправда, цього разу від сонця, купою незграбних вацків, вона вміло протиснулась у ліфт. Звичайно ж, радості не було меж. М’які кумедні іграшки визирали зі щілин, бажаючи освоювати все і вся. Але не треба поспішати. Це тільки на перший погляд річ не може бути доброю чи поганою, Віра давно засвоїла, що кожнісінька сутність потребує до себе уваги і наполегливо вимагає знання про себе. Як сірники приміром – дай дорослому і дай дитині. Як гроші. В одних руках вони служать злу, в інших – зброєю проти зла, а скільки спокус і зла за допомогою них можна було б відвернути! Віра свято переконана, що на грошах варто писати інструкцію щодо застосування, щоб менше біди було. А ще Віра впевнена, що точно знає, на що витрачатись і як догоджати своїм вибранцям. Вона вкотре перебіглась очима по хаті – і зелений кумедний крокодил відправився під батарею в лазничці. Великій мавпі Фрузі з настовбурченими очима судилось звисати з люстри у вітальні, черепасі Асі, обважнілій старенькій пані, нічого не залишалось як розлягтися в задумі біля книжок. Веселий пінгвін Льодя опинився на холодильнику, а біленька, пахнуча жасмином, киця Рися примостилась на фотелі поруч із сяючою власницею. Залишалось напустити ванну, порскнути в купіль пахучого масла, додати трішки меду, зануритись і – скільки того життя! – збивати мильні бульбашки. Вірі подобалась спінена ванна, тоді вона могла відчувати себе Афродітою, народженою з морської піни. З того часу, як вона побачила статую Афродіти з Лувру в одному з шикарних альбомів, де білий-білюсінький мармур пахнув піною моря і був настільки п’янкий, що перехоплювало дух, дівчина завжди почуває себе богинею як тільки заходить до лазнички.
Ніщо, здавалось, не могло порушити божественності. Проте непересічний стан Нірвани перервав стилізований під місто істеричний, бодай не історичний, крик з вулиці. Дівчина cтрепенулась від кінчиків пальців на ногах до теплої маківки м’яким розрум’яненим тілом, їй здалось, що задрижав цілий будинок, а може й квартал, мовби Пінудьєма, верховний жрець єгипетського бога сонця, сидячи у гробниці на березі Нілу, розгорнув три тисячі років тому написану ним “Книгу мертвих”. Вже одягаючись, почула на додачу звідти ж, знадвору, міцну лайку та смішок, які так само швидко пощезали, як і з’явились. Вірі залишалось припасти до спокійної, мовби сама вічність, черепахи, опуститись в ліжко і, далі чуючись невагомою Афродітою, загорнутись рятівним, як і подушка, сном.

Камінь – перший ударний інструмент. У тому числі і в музиці. Це абсолютно виразно усвідомила Ніка, коли щойно піднявшись на гору, жбурнула звідти маленький камінчик – і він ударився дуже боляче, як її пальчик по клавіші, коли вона вперше сіла за рояль. Тоді клавіша, щоб заспокоїти дівчинку, підняла свій дивний молоточок-баранець, що тут же приготувався до буцання, буцімто м’яч перед ударом у ворота, і він, недовго думаючи, буцанув по струні – не журись мов, світ прекрасний! Не один рік Ніка вивчала силу удару по клавішам, ніжні поплескування, теплі прогладжування, відчайдушні стрибки, чудернацькі підстрибування, вгрузання… “Ні”, – кричала вона, коли мама, майже благаючи, просила позайматись довше, аж потім звикла. Сьогодні, лише сьогодні, як довго вона до того йшла, все стало на свої місця: її душа піднімається вгору в горах і в музиці. Чому і в музиці? Гори – це і є музика. Тут стань. Тут співає душа. Тут свобода, надихаюча і заворожуюча, з невичерпним каскадом почуттів, від шалених до смішних, від гарячих до холодних. Музика – це і є гори, зі скелями та полонинами, з джерелами і водограями, з ущелинами і підніжжями. Граєш і невидиме бачиш наяву, чуєш, насолоджуєшся, пірнаєш у звук, танеш. Але занурюватись краще не зразу, а як камінчик, який, просікаючи шар за шаром воду, знову й знову показує себе, а може і назад оглядається, аж допоки не зникне десь далеко в глибині, наче усвідомивши свою місію.
Ніку, Віру і Вілю звела докупи музика. Раніше вони стрічались, та надто рідко. Віру Ніка знала зі школи. З Вілею познайомились на концерті. Ніка якраз спустилась сходами зі сцени, виконавши “Полонез” Огінського, сіла на своє місце і відчула, що їй потрібна терміново хустинка. Дівчинка поруч, ім’я її довідалась пізніше, виявилась Вілею. Як невідомо звідки надлетілий Ангел, вона простягнула Ніці біленьку хустинку з вишитою червоною квіточкою у кутику. Але справжня дружба почалась з Шопена, з його “Етюду”, з того шаленого революційного пориву, кожний такт якого був мовби тактом серця, сповненого любові до Батьківщини. Тоді, на Майдані, Шопенівський твір пронизував абсолютно наскрізь. Просякнуті “Етюдом”, вони, усім своїм єством кожна, усвідомили, що їх, таких різних, єднає щось вище, більше за них, відчуття цього щось стають дуже виразними лише тоді, коли вони збираються разом.
Музика дала їй усе, але чи зможе вона надалі себе усю віддавати музиці?

Геній помирав з голоду. Він конче потребував поживитись, все його нутро булькотіло від незадоволення. Обличчя бралось плямами, як небо на дощ. Альбо обід, альбо смерть. Але навіщо смерть, коли столиця бере тебе в свої обійми. Спиридонович прожогом вискочив з потяга і рушив на вокзал. Декілька непривабливих забігайлівок не різнились нічим, те, що вони могли запропонувати, не тільки не інтригувало, а й не будило ані нюх, ані зір. Геній не звик їсти що-небудь. Роздивлявся довкруж, доки на очі не навернулась яскрава табличка “Ресторан”. Речей у нього практично не було, невеличка дорожня сумка через плече не заважала взагалі. Вибрав перший ліпший столик і вспокоєно сів. Була п’ятниця, по п’ятницях Геній переважно утримувався від м’ясного, тому на широкий вибір і не розраховував. Офіціантка підійшла одразу. Відрази вона не викликала, що мало велике значення, лице було якесь невиразне, проте ноги – тонкі та довгі – запам’ятовувались. Їжу принесла швидко, майже непомітно. Ясна річ, це йому теж сподобалось. Терпіти не міг чванства і розмов перед обідом. Він прийшов їсти й усе. Спершу з’їв японський салат, потім приступив до юшки з риби. Печериці в сметані танули в роті. Смакуючи, уявляв собі, що він на знаменитому обіді в Відні на прийняття наступника трону Пруського у квітні 1909 року і перед ним на вибір страви, які пропонувались гостям:
Роtage Londonderry,
Petit suffles “a la Rothsehild”,
Medaillons de saumonal’amiral…
Він з задоволенням продовжував далі, дійшов до “cervelles “a la moscovite””. Закортіло ананасової ґаляретки та морозива, знаного королями, – “Тутті-Фрутті”. Від пропонованого дюшесу чомусь відмовився. За все розрахувався і вийшов.
Місто лежало перед ним у вершковому кремі ранку. Зупинив таксівку і поїхав у майстерню. Вчорашній день кудись канув, мовби й не було. “Більш симетричному стану відповідає менша інформація”, – сказав сам собі та поринув у розтоплену ніжність своїх думок. Щойно переступив поріг, взявся до роботи, незабаром на полотні з’явився довжелезний дерев’яний стіл грубої роботи через всю шир, обставлений масивними стільцями, що ніби виринули з-під порохів минулого.
О п’ятій вечора Віра, поспішаючи, збігала сходами вниз. Урапт вона підняла очі на молодого чоловіка, який останнім часом часто потрапляв у поле зору, прицінилась, цього разу він видався дівчині надзвичайно знайомим. Отже, вона його знає звідкись ще. Звідки? Може він теж займався танцями?! Віра ніколи не була особливо уважною. ЇЇ більше захоплювали рухи, музика, такт, усе решта наче тануло. На мить Віру поглинула надлетіла з пам’яті танцювальна мелодія, як наврочені розтанули сходи.
Крізь туман перед очима побачила дві метушливі постаті перед собою. Що сталось? Голова. Чому вона така важка? Поволі прийшла до тями. Котра ж то година? Обличчя, нахилене над нею, знайомо незнайоме, заспокоювало, навіюючи відчуття рідності. Усміхнулась. Подякувала. Повертатись додому відмовилась, але ліки поспіхом довірливо випила, навіть не поспитавши, що то за пігулки. Ще трохи затрималась на лавці біля під’їзду, повільно підвелась і, наче нічого й не було, побігла.
Геній так і застиг, замотаний шлейфом Віриних парфумів, забувши про все на світі. Милувався, а серце калатало та й калатало. Як дурне ачи божевільне.
Бабцю він любив. Як люблять річку, море, любив ніби спомином. Вона була жінкою стриманою, мовчазною. Внутрішньо вони були дуже близькими, однак змалку між ними заклалась смуга мовчання. Тепер він знає, що йому бракувало її обіймів, поцілунків у щічку чи чоло. Як у дитинстві його тягнуло поплакати на її плечі! Не міг, стримувався. Чому вона настільки ретельно зберігала дистанцію? От і зараз, властиво, вони ладять, як ніхто, глибоко люблять одне одного, втім, стриманість стоїть поміж ними, хоч убий, наставити би бульдога та й стрелити в те щось, що застрягло між ними, зібрати в жменю і викинути. Хоча, чи відбувся би він без бабуні, без її мовчазної мудрості?! Хіба не вона вчила його зосереджуватись, глибоко входити в полотно?! Без неї чи не змілів би? До кого, як не до неї, несе він свої картини, від кого, як не від неї, найбільше чекає схвалення чи критики. А сьогодні, після Віриної усмішки, він з радості трохи не підхопив бабуню на руки. Вона посміхнулась. Як це багато важить! Cьогодні насправді безмежне небо, Боже ж ти мій яке!
Вірочко-Вірочко, та чи ти бачиш, що твоя усмішка робить?! Навіть стриконики в траві під під’їздом засюрчали веселіше, чи ти чуєш?! Віру-ню…

Квартира Дори, Генієвої бабусі, не була великою – кухня, спальня, вітальня. Всі меблі під французький стиль буль з інкрустаціями під бронзу. Зрозуміло, Дора могла би впоратись і сама, скільки тих статків, але декілька років тому, працюючи в поважному науковому інституті з хитрющою закрученою назвою з десяти літер, вона захопилась хайпонікою, і тепер у неї посеред хати ріс сад. Дора досконало вивчила горизонтальну та вертикальну хайпоніки за фотографіями багатометрових помі-дорів (у цьому був особливий знак), вирощених без розсади і пересаджування, регулярного прополювання та поливання, в різних журналах. Теорія Сігео Нодзави, президента процвітаючої компанії “Кіова”, знайшла в серці пані Дори свого прихильника. Вона не випускала калькулятора з рук, розраховувала якщо не кількість мінеральних солей, то мікроелементів у розчині стерилізованої води, ще й тільки відповідної, кожного разу точно визначеної нею, температури. Як писав батько Сігео, робити не треба нічого, все роблять бульки. Спершу бульки повітря насичують воду, потім по капілярним трубкам живильна волога мчить, несеться до коренів і корінців рослини. Суміш безперервно циркулюється, а рослини, загарантовані від бактерій і комах, якими так і кишить грунт, набирають сили і ростуть собі та Дорі на славу. Жодних тобі стимуляторів, гормональних чи бактерицидних препаратів. Звичайно ж, для цього, як і для зупки з сокири, багато чого потрібно, в тому числі часу, та це все такі дрібниці порівняно з тою роботою, яку виконують бульки.
Першою рослиною, вирощеною за методом Сігео Нодзави, була декоративна калина під кодовою назвою бульденеж, яку, до речі, Дора чомусь довго називала дебульнеж. Цієї чудової рослини зараз у неї немає, одного разу бідна ростинка востаннє випустила бульки і відійшла в кращі світи. Але одвіку святе місце ніколи не бувало порожнім, і наразі в Дориному саду буйно квітне черемшина, дві цитрини, чайний кущ, з якого Дора частенько обскубує листя і з недавніх пір бруньки (ще б пак, це ж з них найцінніший у світі чай!), кавове деревце з ароматом справжньої бразильської кави і один довжелезний огірок корнюшон. По кутках кімнати колись росли помідори, відколи від них почало боліти щось усередині, Дора подарувала їх своєму сусідові, вони в нього протримались не довго – до першої вечері, прислужились разом зі стеблами, як закуска до випивки, він каже, що смакувало божественно!
Є у Дори картина, дар від Генія на уродини. На ній він зобразив на великому полотні сад, у центрі якого химерить голосний фонтан, а покрай полотна виростаючі з поверхні водного плеса, як з ноти до, дерева. Вода начеб сама Земля, яка складається трохи не з самих бульок, які виразно нагадують собою людей, як бульки професора Фанті, автора виставленої напоказ улюбленої “Мікропсихології”. Коли Дора дивиться на картину, чує, як відривається вгрузлою в землю нотою до кудись до…, відпупковується усією плоттю і парує, і парує! Над Землею.

Одна солідна фірма, що прикривалась під невиразною вивіскою – “Ллю” – і займалась вивчення гальмування тіл при зануренні їх у швидко рухомі водяні потоки, звернулась до Віри з проханням по-простому, на хлопський розум, в оригінальний спосіб витлумачити кільком олі-гар-хам явище суперкавітаціїї. Дали їй якісь папери, з яких мало що можна було зрозуміти, і список літератури, з яким бажано ознайомитись. Вірі нетерпеливилось зробити роботу пошвидше. Спочатку вона кинулась до бібліотеки. Суто наукові пояснення не хотіли вкладатись у два слова або простий малюнок, який ставив би все на свої місця. Віра билась над проблемою як риба об лід, аж поки не пригадала собі Вілиних рибок. Їй просто необхідно було зустрітись з Вілею.
Пів на сьому вечора Віра постукала до Вілі. Господиня, власне, чекала на подругу. Певна річ, вони домовились наперед, а як інакше – обоє досить зайняті, і кожна має своє життя. Розмові заважала спека. Вілю не рятували картаті коротенькі шортики та строкатий станик, хоч вона і була лише в капцях на босу ногу, які заледве трималися, дихалось все одно важко. Віра ж настільки виявилась заклопотаною суперкавітацією, що її нічого, крім цього, не переймало і не відволікало. Говорила Віра, Віля мляво слухала, а як спека вщухла, розмова пожвавішала. Вечір присвятили рибкам. Спершу вели розмову про колір. Навіть згадали, як колись у Сиваші – затоці Азовського моря – спіймали чорну камбалу. Камбала ж зазвичай приймає колір дна. Дно в Сиваші зелене. Аж потім виявили, що риба була сліпою, от і бачила лише чорноту. “Як світ сприймала, такою і стала. Чисто як у людей”, – підсумувала Віра.
Згадали, що риби перемовляються між собою, особливо морські тригли, які повсякчас тільки те й роблять, що бурчать та квакають. Колись у Вілі була одна така краля в акваріумі, погладиш її рукою – заквокче тихесенько, роздратуєш – тут і почуєш різко усю повноту обурення. “Я на неї трохи схожа”, – усміхнулась Віруня.
Говорили яка риба що їсть, яка що п’є, як їх потрібно рятувати взимку від задухи, чим вони хворіють, хто кому загрожує, як їх дресують. Підійшли до акваріума. Он воно де собака зарита: булька над ікринкою. Одна велика бульбашка, яка оточує предмет з усіх сторін у рідині. Предмет мчить на великій швидкості, а бульбашка його оберігає, мов живу ікринку. Віля додала: “Моя мама каже, що коли ходила при надії, мене в ній льоля оберігала, щоб притримати коло мене ласку Божу, мовби шар озону при Землі”.
Дівчата веселились, уявляли себе рибами, згадували події навколо вистави про жінку-рибу, на яку всі разом збирались піти, та квитків забракло.
Остання маршрутка відходила об одинадцятій. Віра, на щастя, вскочила в неї в той момент, коли водій якраз намагався затраснути двері. Головне, що встигла – пронеслось через туман в голові.
Не вміючи добре малювати, Віра просиділа до ранку над листком паперу, акуратно виводячи голубим фломастером велику бульбашку над густо-червоним серцем, що рине крізь блакитні потоки неба у синю даль.

Світ абсолютно неоднозначний, отож висловлюватись серйозно просто смішно. А оскільки чим більше ти знаєш, тим легше можеш зробити з мухи слона, Геній для себе вирішив: поінколи грати вар’ята. “Вважати себе серйозним, – думав він, – може хіба несерйозний чоловік”. Зрештою, як можна бути серйозною людиною, якщо не вмієш бути несерйозною. А жартував Геній будучи на повному серйозі. Були й такі унікуми, що приймали його байки за чисту монету.
Одного разу, читаючи газету, він натрапив на незвичну інформацію: “Після трьохмісячного лікування від малярії Фамуель Уано – мешканець однієї з південних провінцій Судану, став невпізнаваним: темношкірий і чорноокий, він перетворився на світлоокого блондина з молочно-білою шкірою. Є підозра, що ліки, які він приймав у знахарів, до яких звертався перед тим, як потрапив до клініки, разом з протималярійними препаратами дали таку реакцію”. Ради сміху з того часу Геній усім розповідав, що його дід – білошкірий негр на ім’я Муель Уа, який побілів внаслідок лікування від малярії. Розповідь про діда зазвичай завершувалась філософським висновком: “Усі ми негри”. Ця фраза мала убивчий ефект, кожний відчував себе причетним до потаємних знань – це заводило.
Геній не раз ставив журналістів у скрутне становище. Вони до цього не звикли, маючи себе за мудріших, частенько губились від неоднозначних відповідей на свої заздалегідь відібрані задиристі запитання. Взагалі-то, всі би повинні були знати, що на відміну від класичної музики, яка викликає відчуття душевної рівноваги й легкості (здебільшого!), і за яку відповідає права півкуля мозку, рок-музика, тобто “ліва музика”, асоціюється з приземленими бажаннями – танцмайданчик, дискотеки, бари, їзда з вітерцем на машині. Тому Геній на запитання: “Яка музика викликає у вас поетичний стан?”, – відповідав: “Хард-рок”. “А від якої музики ви хочете рухатись і ні про що не згадувакти?” – “Пєтя і вовк” Прокоф’єва , а також “Аїда” Верді”.
Його діалоги з журналістами приносили масу задоволення геть усім його друзям, які цікавились Генієм – простим смертним чоловіком, так і Генієм – художником.
– Назвіть ваш улюблений чоловічий журнал або газету.
– “Порадниця”.
– ???
– Ваша улюблена тварина?
– Мозамбікська кобра.
– Чому?
– Вона плює просто в очі.
– ???
– Іронічний письменник Жуль Ренар якось сказав, що вчений – це людина, яка в чомусь майже впевнена, а що ви могли б сказати про художників?
– Художник – це взагалі аферист.
– ???
– Поясніть, будь ласка, етимологію вашого прізвища.
– Існує дві гіпотези. В основі першої лежить слово було. Але життя рухається, жити минулим неможливо, тому мої предки вирішили паличкою підігнати було до є, причепивши її до останньої літери слова було. Таким чином воно і вибулькнуло у сьогодні. Друга – від латинського слова fabula, що означає байка.
– ???
– Де ви хотіли б відпочити?
– В ліжку.
– ???
– Ми чули, що ваша родина вирощує сад на гідропоніці. Які з рослин вам особливо дорогі та чому?
– Усі знають, що гряде нове підвищення цін на нафту та нафтопродукти. З мандаринових шкірок можна виробляти найкращий на сьогоднішній день бензин. Жодних токсичних речовин при згорянні, тільки фруктовий запах. Ми започатковуємо випуск такого бензину: на один літр цього пахучого продукту потрібно лише одинадцять тисяч мандаринових шкірок.
– ???
– Що вас надихає?
– Думка, де при варінні яйця на круте під шкаралупою застигає булька повітря.
– ???
– Ваші кумири. Хто вони?
– Чіп і Дейл.
– ???
– Яку книгу ви б не відмовились перечитати?
– “Капілярна конвекція, керована тепловою дією світла, і її застосування в способах реєстрації інформації” Бориса Антоновича Безуглого.
– Чому?
– Там йде мова про дисипативні структури типу комірок Бенара, пояснення яким дає синергетика. Що дуже важливо, надається схема термотензографічного процесу.
– ???
– Як ви ставитесь до відомих політиків?
– Це святі люди. Вони дожили до раю на своїх райських гектарах землі.
– ???
– Чи можете прочитати ваш улюблений вірш?
– Дружно всі вранці вставаймо,
Прапором нашим махаймо,
Зліва направо, справа наліво,
Щоб ворогам голова заболіла.
– ???
– Усі запевняють, що від ваших робіт йде світло. Як ви гадаєте, що це за феномен?
– Здатність світитись у темряві має грибниця опенька, яка пронизує гнилий пень. Якщо гнилюка немає, грибниця гине, і разом з нею світло.
– ???
– Розкажіть про свій побут.
– Окей. Я вам на общєпанятном –
Нємитий пол
І грязний стол,
Чуть абарзєвший пьосік.
І чайнік на сталє жужжит
Сквозь праржавєлий носік.
Бутилкі пад сталом и на,
Тасклівая бєсєда.
И шопат томний ат акна:
“Cлишь, пазавьом саседа”.
???
– Ваша мрія.
– Побувати у бульбашковій камері.
Щастило тим журналістам, які знали, що така камера – просто прилад для реєстрування треків іонізуючих частинок, вони від душі сміялись у кулак, інші, на жаль, інколи переходили, курям насміх, до уточнень. Боячись здатись невігласами, таке пороли, що від реготу ґудзики на штанах тріскали. Геній розводив їх, розводячись перед ними, не даючи їм схаменутись, гай свистів, думаю. Тим паче, що Спиридонович морочив тій пишучій братіїї голови ланцюжками з бульбашок, ані словом не обмовляючись про їхні справжні розміри – 0,1 – 0,3 мм, та й увесь цикл роботи бульбашкової камери менший від однієї секунди.
– Чого б ви собі побажали?
– Щоб ви дали мені чистий спокій.
– ???
– А нашим читачам?
– Частіше тримати в руках золоті монети. Золото – метал м’який, він завжди на пальцях залишає свої сліди. Слід до сліду – так і назбируються капітали.
– ???
– А якщо серйозно, то яких принципів ви дотримуєтесь? Яка ваша правда?
– Гадаю, що будь-яка правда як будується на своїх засадах, так на них і стоїть, – розмірковував Геній вголос. – Звичайно, базуючись апріорі на певних поняттях та аксіомах, крапка за крапкою вона росте, розбудовується не гірше, ніж яка будівля. Але якою б не була споруда (прекрасною, досконалою, найкращою і т. д.), вона може бути зруйнованою. Чи то поставлена не в той час або не в тому місці, ачи не вписується в дане середовище. З огляду на це, я виступаю за булькофікацію, як представник народу я не можу не стояти за широкомасштабне впровадження в народне господарство та побут бульок. Дарма, чи хтось мене розуміє чи ні, це вже не мої проблеми, державних мужів рідко хто розуміє – це факт. На поверхню, відомо, щомиті виходить маса бульок. Булька, де б вона не була, має таку здатність, таку геніальну здібність – вибулькуватись. Бульк! На те вона й булька. І всі ці бульки повинні служити нашому народові. Потрібно регулярно проводити їх облік і постійно, не покладаючи рук, дбати про раціональне застосування кожної, повторюю: кожної, бульки.

Художня школа, в якій працювала Віля, знаходилась через дві вулиці. Час переглянути конспект ще був. Віля взяла його до рук і вкотре прочитала:”Людина бачить простір поперед себе двома очима праворуч та ліворуч під кутом близько 140 градусів, вгору від горизонту – близько 45, а вниз – 65. Це і є поле зору людини, його форма – сплющений овал. Чим ближче до центра поля зору, тим чіткішим і виразнішим є те, що людина бачить…”. А далі було написано про кут зору, що залежить від індивідуальних особливостей людини, промінь зору, умови спостереження та зображення. У дитинстві їй “заморожували очі” – так ця процедура називалась у народі, для визначення поля зору, інколи вона споглядає ті дві неприємні сині плями і її й досі коробить від того холодного доторку до зрачка. Таке ж відчуття вона отримала від однієї з картин Айвазовського (так його називають росіяни), Гайвазовського (якщо вірити полякам), Гайвазяна (люблять наголошувати вірмени), у славному місті Єревані.
Хоча вперше Віля відчула, що кожен митець має свою силу впливу на рідних просторах, отут, у Києві. Саме тут, зайшовши до світлої просторої зали, на собі вловила як деякі картини магнітом тягнуть до себе. Невже інших полотен нема? – подумалось тоді. Чому одні картини переманюють глядачів на себе, а інші, абсолютно досконало виконані за всіма стандартами, залишаються поза увагою? Віля, зробивши зусилля над собою, почала розглядати спокійні картини, яким, при порівнянні не лише здалеку, але й зблизька, відчутно бракувало випромінювання, отого потужного сяйва, яке виникає завжди зненацька, наче для того, щоб заскочити в тебе. Можливо, їм бракувало більшого виміру?! Без сумніву, всі виставлені полотна талановиті, намальовані знаними митцями, нема про що говорити, в іншому випадку їх тут не було б. Але не всі таланти генії. Хоча хто судді?! У кожної людини, знаючої чи незнаючої, своя планка відчуття переходу в геніальність, одному достатньо виходу в двомірний світ, в іншого душа приймає лише багатовимірність.
Зрештою, геніїв часто відкидають, буває, надовго. Спробуй зрозуміти їх вибрики. Вони порушники. Порушники правил і спокою. З талантами простіше. Безумовно, порушення, яких припускаються генії, не є порушеннями з точки зору вимірів, в які вони вийшли. Колись, коли Віля не могла намалювати біжучого коня, її тато, замкнений на теорії вузлів, сказав до неї: “N-мірні вузли самі розв’язуються при виході в (N+1)-мірний простір”, – і, завівши машину, повіз на іподром. Донині вона йому вдячна: і скакати на конях вміє, і намалювати зможе навіть літаючого коня, якщо буде треба.
Віля закрила конспекти. Щастить же Ніці: стоїть собі зараз на горі і бачить значно більше, ніж я отут з долини. Треба було з нею податись, а не видихатись ото над писульками, не мулити очі, а сидіти собі побіля ватри і насолоджуватись життям у всій його красі. Що тут можна висидіти?! Несподівано Віля розреготалась – вона згадала як Геній в одному з інтерв’ю на питання: “Звідки ви родом?” – відповів: “Такі, як я, народжуються в сейсмічних зонах і ціле життя відчувають на собі наслідки сейсмічних процесів”. Як вона мріє його побачити! Чекай-чекай, а чи не зорганізувати зустріч однокурсників, якраз п’ять років минає?!

ххх

Сказано – зроблено. Замовлено столики в затишному недорогому кафе, воно майже всім подобається, обдзвонено кого тільки вдалось розшукати. Будуть викладачі, улюблені. Буде музика, жива, не “Друга ріка”, звичайно, але теж не зле. Геній обіцяв бути. Ради нього й робиться. Швидше б уже. Пора робити запрошення. Папір вибрала веселковий. Художники – люди вибагливі, часто-густо манірні, не без того, щоб криве не вставити, носом не повести. Щоб таке намалювати на запрошенні? Слова гарні одне на одне нанизувала, щирі, на серце лягаючі, зі струминками джерельними, запальними, аби вразили, аби запам’ятались, бодай зігріли, їй баглося свята, вона хотіла, як у дитинстві, кричати на повний голос: “Свято, свято, заявися до хати!”.

І вечірка вдалась. На славу. Віля була в центрі уваги. Нагадуючи легкий вітерець, що ввібрав у себе воєдино пахощі польових трав і деревини, вона бігала розпашілою поміж одногрупниками, зачаровуючи блискавками усмішок і м’якою жіночністю. Романтична і загадкова, у сукні кольору сонячного лимона, жовто-зелених черевичках, з пір’їнками шпильок на голові, оточених кульками пуху, Віля не давала нікому нудьгувати.
Артур, тепер великий бізнесмен, запропонував розіграти дві безкоштовні путівки з оплаченим проїздом туди й назад на острови Палау в Тихому океані. Дівчата поскручували трубочки з паперу, лише в двох з усіх стояли плюсики, поскидали папірці в Артурів капелюх – і Віля для годиться тягнула першою. Далі були всі інші. Коли Віля розгорнула свій папірчик, мало не зімліла. Дещо отямившись, вона розходилась роздавати поцілунки всім, кому пощастило бути в залі. А коли виявилось, що другий плюсик дістався Генію, дівчина кинулась йому на шию. Геній на радощах підхопив Вілю на руки і підняв майже до стелі. Всі плескали, сипали жартами і бажали щасливого відпочинку. Артур крізь шумок пояснював, де це те Палау. Виявляється, Палау – група островів у Мікронезії, вони віддалені приблизно на 600 миль від Філіппін і на 400 від екватора, належать Каролінському архіпелагу. Летіти доведеться через Японію, бо прямих літаків немає з жодного міста Європи. Назад будуть пересідати в Гонолулу, квитків з Гонконгу і Маніли на Україні вдень зі свічкою не знайдеш. Офіційною мовою є англійська, її знає там кожний, якщо є охота, можна вивчити й палауанську. Розрахунок доларами та кредитними картками. 110 вольт, як у Америці. Поселять їх у готелі в Корорі, за подальшою інформацією слід звертатись у туристичний центр, телефони якого надруковані на путівках.
Тієї ночі Віля протеревенила з Генієм цілу ніч. Ніколи раніше не були вони такі близькі. Про що лишень не базікали, чим тільки не забивали собі баки. Сміялись, співали, танцювали. Віля з побожністю задивлялась на рибки Генієвих очей, спостерігала за сміливими ікринками його розширених зрачків, стримуючи себе від бажання сісти йому на коліна, – життя в ній так і булькало. А вранці, коли всі розходились по своїх домівках, Геній замовив таксі – і вони поїхали до неї. Вдома мовчки пили каву на балконі, стежачи за тим, як капотить дощ, і думали кожний про своє. Потім розбіглись по роботах, обійнявшись на прощання.

Все, де згадувалось слово Палау (від перечитування його Віля палала і палала), стосиком лежало перед дівчиною. Бібліотека швидко то заповнювалась людьми, то так само швидко порожніла. Важко було повірити, прийшовши з вулиці, що так багато людей читають. Коли ходиш вулицями, складається враження, що крім проблем зі сміттям усіляким, для того щоб йти в Європу через двері, а не заглядати вкотре через вікно, треба подолати неписьменність, а разом з нею глухоту й німоту.
Читаючи, Віля виявила, що Палау мало б називатись Белау. Про це промовились американці. Гадаю, Палау – це Велау або й Велав, – міркувала Віля. Кажемо ж ми Вавилон, а не Бабилон. Ба, а якби в слові вульгарно замінити в на б, вийшло би – Буль – гарно, а воно так і є. Шкода, що нема палауанської транскрипції, перекручувати не хотілось би, – засмутилась Віля. Щоб з пінного Ірпіня пень не вийшов – Ірпєнь. Або з розкішної Холодновідки, ведучої за собою, – Холодноводковка, аякже, бо що то за радянське село без водки?!
Ще Віля згадала як читала “Садок вишневий коло хати” в одному перекладі на російську: “Шмєлі над вішнямі гудут”. Вона тоді спробувала уявити собі такого джмеля високо над вишнями посеред весни, що гуде і гуде, аж спасу від нього нема.
Палау – це коралові рифи, по-перше. По-друге, підводні печери з тунелями. Плюс екзотичне морське життя, біля тисячі видів кольрових риб, у тому числі й небезпечних, анемони, наприклад. Треба буде навчитись пірнати. Бути в Римі і не бачити Папи Римського – не годиться. Написано ж: ” Палау – одне з семи підводних чудес світу… Існує легенда, згідно з якою, якщо йтимеш за веселкою, знайдеш на кінці шляху глечик, повний золота. Веселка Палау веде до моря, її глечик з золотом – підводний світ”. З крокодилами, що полюбляють солону воду, акулами, які вважаються мало небезпечними, бо рідко ганяються за підводниками. Цікаво, а хто може запевнити, що мало – це безпечні? Хай би там як, але судячи з малюнків, Палау – фантастика, треба бути потенційним дурнем, щоб туди не поїхати, якщо є хоч найменша нагода.
Палау – довгий ланцюг з півночі на південь на 400 миль океану з 340 островів з вулканічним островом – Бабилдаоб (Вавилдаов), 700 футів над рівнем моря. І водоспади. Хто б відмовився побачити тропічний рай з фруктовими кажанами і літаючим ссавцем соарою, польотом по-нашому, з кораловими садами і медузовим озером?! А люди? Люди на островах мають бути дуже привітними, принаймні вони так про себе пишуть. Так виглядає, що вони вихідці з північної Індонезії та Філіппін, які приплили сюди 2 чи 3 тисячі років до народження Христа, хоча хто його знає.
Ти диви – cтаровинні монети палауанців найбільші в світі, від 10 до 12 футів у діаметрі, вони витесані з вапняку Кам’яних островів, розміщених тут.
Час японський. Вода в крані придатна до пиття – тільки заради цього вже варто їхати. До відльоту ще 2 тижні. Так, бракує декількох документів і проставленої візи. Лише потім можна братись до пакування валізи – найінтригуючого заняття. І, чи не найголовніше, подумати на кого залишити рибок.

ххх
– Вір, сонечко, я тут зібралась відлітати.
– У вирій?
– Ну, можна так сказати. Мені путівка з неба впала.
– А поруч другої не було?
– Була, але її один мій знайомий перехопив.
– Овва. Вітаю. Куди, якщо не секрет?
– На Палау.
– Це де ти палати будеш?
– У Тихому океані.
– Клас. Намиєшся.
– Угу. А я тобі рибок хочу сплавити.
– Надовго?
– На два тижні.
– Не переживай, я кожну і погладжу, і поцьомкаю.
– Наразі дякую, завтра зателефоную, зараз мушу бігти. Купа справ.
– Дивись не забудь, бо доведеться купати рибок в океані.
– Ні-ні, що ти. Па.
– Па-па.
Через п’ять хвилин.
– Привіт, Спиридоновичу! Це Віля.
– О, які люди!
– Ти коли за візою?
– Я ще не придумав. А ти?
– Давай завтра. Разом краще.
– Як скажеш.
– На третю біля Богдана. Тільки не запізнюйся, я не люблю стерегти пам’ятники.
– О’кей.
– До зустрічі.
– До …
І знову дзвінок.
– Ніко, де ти?
– Погано чути. Завтра буду вдома. Передзвоню.
– А я тут з новиною. Їду на Палау.
– Куди-куди?
– Далеко-далеко. Приїдеш – розповім. Бувай.
– Бувай.
До бісиків кортить поговорити про Палау. І що це на мене найшло? – крутилось у голові. Справи з усіх боків обклали, а я думками там, розглядаю підводні сталактити у діамантово блискучій Печері Люстр, торкаюсь кобальтово синіх морських зірок, сміливо розпластаних при сонячному світлі просто переді мною.

ххх

Пам’ятник стояв на своєму місці. Дівчина пройшлась покрай дороги. Генія поблизу не було. Віля навіть абулічно не встигла зажуритись, як відчула на своїх очах пов’язку з пальців.
– Вгадай хто, – прошепотів Геній.
Дівчина хутко обернулась і, надміру збуджена, хвацько і голосно цьомкнула його в щічку.
– Ходімо, у нас мало часу, – додала затишуючись.
Години три довелось згаяти надаремно, поки одне, доки друге, однак потім вони пили гарячий шоколад у барі й реготали, обсмоктуючи кожну дрібничку оформлення запрошення та самої вечірки. Незчулись як повечоріло. Генію потрібно було навідатись до бабці. Те, що бабця жила навпроти Віри, Віля й не припускала. То могла би бути пречудова нагода подовше не відпускати від себе Генія, але хто ж тоді те знав!

Віра зайшла в лоджію балкона. Трішки химерну, зате досить містку як на неї одну. ЇЇ манило свіже вечірнє повітря. Дихаючи спостерігала як ніч починала вистромлювати з-під своїх вод кораблі зір – свою непотопну флотилію, подумки приєднувалась до неї. Десь далеко внизу повільнішали тролейбуси та вмовкали гуки. Подеколи гримали вхідні двері до будинку. Спільний будинок, у якому в мене нема жодного спільника, – промайнуло в голові. Чому ті двері називаються вхідними?! Мені більше до вподоби вихідні.
Сусідський пес Нечипор сидів напоготові при вході. Зустрічає. Може й собі песика завести?! Була б компанія в Ничипора. В разі чого сусідський хлопійко би вигуляв, він тварин любить. Назвала би Буля, булочка, у ванні би купала, а він до мене вушками би тулився альбо носиком, був би білий-білий, проте не альбінос. І хорта не хочу – самі кістки, і доберманів, хвостів запопадливо обрізаних, мені не треба. Бульдога? В жодному разі, у нього ноги короткі та ще й товсті, і саме лише м’ясо. І не бультер’єра. Хіба сенбернара або ще краще – пуделя, пелехатого-пелехатого. Буду йому кожушину щодня вичісувати, за вушком чухати, ласеньким частувати. Бу…
Несподівано у Віри обірвались всі думки – вулицею йшов її рятівник. Ще б мить і вона, очманіла, спускалась би вниз просто по стіні будинку пожежними сходами, щоб красненько подякувати. Але оскільки була дівчиною трохи розважною, навіть не стрімчака вскочила в хату з лоджії, хоча треба віддати належне, одягнулась нашвидкуруч, знала, що їй треба конче, навіть двері відчинила нарозхрист – і сусід тут як тут. Вона одразу й випалила:
– Ой, це ви! Дякую за порятунок. Пробачте, що завдала вам клопотів.
– Та то ви пробачте. До речі, хоч познайомимось. Вас зовуть Віра, мені вже доповіли, а мене, приготуйтесь, так вже батько нарік – Геній… Доводиться мучитись інколи з поясненнями.
– Може він знав щось таке, про що ви і не здогадуєтесь. Вашу приховану геніальність, у поводженні з жінками, до прикладу.
– Хтозна, а ви не дуже поспішаєте?
– Ой, так-так, пробачте, – такнула, мовби схаменувшись, Віра. – На все добре.
– Шкода. Буду чекати нової зустрічі. Будьте обережні! Бережіть себе!
– Дякую. До побачення, – уже здалеку ледь чутно промовила дівчина і швидко щезла з-перед очей, навмисно ховаючись за сходами, в першу чергу від себе. Вона відчувала шалену незручність, чомусь у дивний спосіб допікала невідома досі розгубленість, і, як Віра не старалась, вона не могла змогти в собі приємного солодкого перестраху, бігла би на всі чотири сторони одночасно, особливо в зворотньому напрямі, щоб знову зустрітись поглядом з сусідом, з Генієм, якщо він не збрехав, що його так зовуть. Цікаво, як він пишеться, бо ім’я надто вже дивакувате. Може, він її просто розіграв, дурненьку?! Мабуть, видалась йому незграбою чи, ще ліпше, пустенькою.
На подвір’ї дзявкав Нечипор. Зголоднів, бідацтво. Треба буде його підживити.
– Я зараз, зачекай, – якось зніяковіло шепнула примарнілому псові.
Коли поверталась, від хорта і слід простиг. Генія теж ніде не було. Вдома закачала рукави й почала прибирати. Ввімкнула порохотяг, мама вперто називала його пилососом, але Вірі від слова сосати було зле, смоктати, ссати, куди не йшло, але не …, краще вже “vаcuum cleaner”.
Частенько шум цього екзотичного ящичка допомагав їй відійти від пережитого. Під час збирання порохів мимоволі закортіло співати. І ноги самі понеслись у тан. Було б з ким, всю ніч би протанцювала. А що танцювати Віра вміла, то таки вміла, був би партнер, самій зовсім не цікаво.
На сон відкрила томик з віршами, подарований сестричкою Томою як лік від фізичної втоми. Рядок вискочив на очі сам: “Безсилля, що сидить в мені, ховає сумнів в глибині”. Віра відклала книгу вбік, ще раз повторила про себе рядок, написаний понад 300 років тому Беділем, і, міцно притуливши до себе свій символ вічності – черепаху Азю, пірнула в світ світлих фантазій.

Потяг продовжував свій хід. Ніхто не заважав читати. Ніка не долюблювала бульварну літературу, але на вокзалі більше нічого не продавали. Продивившись пару сторінок, дівчина припала до вікна і почала шукати розваги у перегляді кадрів, що раз за разом мигали за вікном. Всі люди, коли їх не чіпати, хороші, – думала вона, – схожі або на котиків, маленьких, потребуючих підтримки, або на приємних і тепленьких левенят, яких дуже хочеться погладити. А от зачепи – хо-хо! – те, що десь глибоко усередині, до того невиявне, заграє, забродить у всій своїй розкоші. Можливо лише тоді угледиш справжнє, так досконало втрамбоване спокоєм. Тільки зруш – і оприявниться, світ, позбавлений спланованого сценарію, викине такі алюри, які і наснитись не можуть. Отоді стривай, проріжуться зубки, викинеться норов, дивись, природа забулькоче, наверх полізе, дай Боже сили втриматися, дай Боже.
Провідниця віддала квитки. Незабаром прибуття. І радісно і сумно. Пружним тілом Ніка зіскочила з насидженого місця, позапихала речі, взялась до затягування лямок на наплічнику. Співкупейники підштурхували, то з одного боку, то з іншого, наче нагледіли в ній м’яча для гри в гольф. Приїде – і в лазню. Все решта опісля. Води, півцарства за воду, нас порятує лише купіль. Лише купіль порятує.
Віра з Вілею добрих 20 хвилин стояли на пероні, видивляючи очі за Нікою, кидали погляди на всі сторони. Та де там видивиш! Ніка спритно вискочила на перон, тільки з іншого вагона. Ще б мить і прогавили. На щастя, у Ніки задзеленчав її пришелепнутий телефон.
Сліз, цілунків, обіймів було вдосталь, а розмов дещо більше. Куди там додому, на каву. Проти бажання поплескати язичками та ще й за горнятком паруючої кави нічого не вдієш, така правда.
За столиком Ніка витягнула купку світлин. Одна одної кращі.
– Це найвище на Україні озеро, воно на висоті 1801 метр, називається Бребенескул, до трьох метрів глибиною. А це озеро Марічейка, найбільше за площею водного дзеркала на Чорногорі, – сказала Ніка під музичний супровід. Здається, це була Третя фортепіанна соната П’єра Булеза.
– Які гарні рододендрони! – хором викрикнули з захопленням дівчата.
– Це і я знаю – Говерла. Правда ж? – добивалась підтвердження Віля.
– Так. А це от стовпець давнього кордону між Польщею та Чехословаччиною.
– Який водоспад! – зойкнула Віля.
– Бачите за мною прямовисні скелі? То Шпиці, за легендою там похований Олекса, котрий Довбуш, разом зі скарбами.
– А тут ти що таке робиш? – cпитала Віра.
– Намагаюсь наварити бобу високо в горах з бульйонними кубиками “Буль-буль”.
– І як біб? Вийшов смачний? – майже впритул підсунулась Віля, очікуючи на відповідь.
– Коби ж то! – рум’яно, насолоджуючись словом коби, тягнула Ніка, – То я і ще один глупака такі розумні. Коли всі повлягались, йти було затяжко, наші не на жарт потомились, ноги по чорному “доймали”, надумали ми з ним геройський вчинок зробити – для всіх бобу наварити. Тільки з того всього пшик вийшов. Еге ж, всі над нами збиткувались, бульбочковими бактеріями називали, бо вони, бачте, потрапляючи на коріння бобових, спричиняють утворення на них бульбочок, у них же і гніздяться в повному симбіозі одні з одними. Насправді ж, високо в горах трудно навіть воду закип’ятити, отак-то, дівчата, треба було фізику вчити.
– А це що за паруб’яга? – запитала Віля.
– Ми з ним в горах познайомились.
– І? – витріщилась Віра.
– Зійшлись? – усміхнулась Віля.
– Він антрополог. Бавив мене своїми розповідями. Від нього я довідалась, що вуса і борода зігрівають горло і дихальні шляхи.
– А я й не знала, що у новогвінейців такі серйозні проблеми з горлами, я гадала, що то просто така в них мода, – делікатно пожартувала Віра.
– Тепер я знаю, що поверхня тіла змінюється пропорційно квадрату його лінійних розмірів, а об’єм – кубу, що організм людини віддає тепло через поверхню, а накопичує в усьому об’ємі, – продовжувала Ніка, заглиблена в себе. Вона мовби від’єдналась від реального світу. – Він пояснив мені, чому в горах чоловіки переважно не дуже високі – їх організм мусить пристосувуватись до кисневого голодування, для цього йому потрібно сповільнити роботу щитовидної залози. А існує закономірність: чим слабше працює щитовидка, яка відповідає за гормони росту, тим менше потрібно кисню, – Ніка на хвильку розгубилась, дівчата мовчали, боячись потривожити її, а потім, наче розродившись, додала: – Він вчив мене скакати на конях. Ристю, це ще називається дриндом, інохіддю, галопом, повною ступою. Скакати одвукінь я не наважилась. Він мав гливого, сіро-жовтого, його брат – чалого, сіро-коричневого, тобто дереша. Гливий сам до мене потягнувся, то я на ньому і вчилась, Мар узяв собі дереша. Ви б чули, як він з конями розмовляє. Мало хто так з людьми може.
– Ти, бува, не закохалась? – заскочила запитанням Віра.
Видно було, що Ніка розлютилась, але Віра, зауваживши різку зміну на обличчі Ніки, запопадливо усміхнулась і перевела розмову на щось буденне. Ніка крутнула головою так, що волосся розлетілось в усі боки як пух, і, ніби нікого поруч нема, промовила: ” Як тепер тобі там у Марокко, у Бульмані?”
Слово “буль” відбулькнулось – і Вілю понесло. Все, що вона вичитала, випитала, побачила на яскравих малюнках і світлинах, все, що хоч чимось було пов’язане з Палау, до копійки тут же і виклала, піджививши епітетами та порівняннями, ніби щойно звідтам приїхала. Вона настільки живо описувала, що люди, які сиділи неподалік і могли дочути хоч трошки, пообертались на неї і, вирячивши добряче очі, уважно слухали. Якийсь пан навіть наважився підійти впритул, щоб могти розчути кожне слово, нічого не пропукаючи повз.
– Ти не маєш права не взяти з собою папір і ручки, олівці та пера, Вілечко. Стривай, а ти не боїшся їхати туди сама?
– А я не сама, – простодушно відповіла дівчина, – з другом.
– Овва, чого ж ти мовчиш, – усміхнулась Ніка.
– Наразі ми тільки друзі, але я сподіваюсь на більше. Як би я…
– Ми будемо тримати кулаки за тебе. Вони в нас міцні.
І Ніці, і Вірі теж хотілось чогось такого ж радісного, такого сильного, такого незвичного і незвіданого. Бажаючи щастя Вілі, вони обоє бажали щастя й собі. Ніка щомиті чекала на Мара, який мав скотитись хай маревом, але просто зараз, і до неї. Віра намагалась стримувати в собі розбурхані почуття, от би зараз зустріти свого сусіда, і що з того, що вона нічого про нього не знає, їй би його побачити, їй би погомоніти з ним, їй би в собі розібратись.

Ми всі виростаємо з казки, – міркував Геній, – ростемо, ростемо, аж раптом починаємо розуміти, що життя лише тоді чогось варте, коли ми навчились перетворювати його в казку.
Спілкування душ на рівних, яке не залежить від віку, статі, не закріплене в певному часі, нелегко налагоджується тет-а-тет. А от через мистецтво, книги, листи таке спілкування не тільки можливе, воно існує. Не бачити співрозмовника в певному сенсі означає побачити. І Геній спілкувався. І творив свою казку, сенсом життя вважаючи любов, задля якої творяться добро й подвиги, яка надає змісту та благословення життю.
Він був певен того, що людина найбільше може сказати через свою справу. Пустих розмов уникав. Вірив, що життя вимагає глибоко і вирозуміло мовчати та впевнено робити своє, те, де можеш себе викласти, проте останні дні затушували всі теорії. Йому кортіло бігати, танцювати, зустрічатись зі старими знайомими, балакати просто так. Попереду тисячі років. Він молодий. Він прагне жити, сміливо і повнокровно, як сама природа. Він має мандрувати. Ніщо не може завадити йому бути щасливим. Він хоче зустрітись з Вірою врешті-решт. Він бажає чути сміх Вілі, візерунчастий, дзвінкий як келишок з гірського кришталю, який нещодавно випав йому з рук і розбився на сотні крихітних кришталиків, він і досі час від часу натрапляє на них. Як вони гарно виблискують! Чи може не подобатись такий сміх? Це як раптово вибите з-під шапки волосся. Ні, як прорив, рвучкий, сміливий, у якому нема безпорадності, від якої хіба втомлюєшся і заламуєшся.
Геній набрав номер Вілиного мобільника і тут же випалив: “Привіт! Пробач, що втручаюсь у твоє приватне життя, але я скучив за твоїм сміхом і потребую тебе побачити. Ти де? Може зустрінемось?”
В “Українській кухні” завжди людно. Одначе місця вистачає. Цього разу вони розмовляли мов хлюпались живою водою. Жарт чіпався за жарт, химерність за химерність. Хвилі радості налітали одна за одною, беручи в полон своїм магнетичним теплом.
Яка майстерня? Пускатись берега – так пускатись. Але…
– Вілько, ти супер! Побачимось завтра, не відмовляйся. Маю зараз до бабуні завернути, чекає. Па.
– Па, – грайнула очима юнка, – і пурхливим горобчиком влетіла у призупинену маршрутку, – Генію. На тому ж місці в той же час.
Усі, хто сидів у маршрутці, обернулись у бік Генія, видно було як кожен з усіх сил намагався розгледіти в ніби звичайному чоловікові велич геніальності, його надокучливо поїдали очима, допоки маршрутка не зникла з горизонту.
Коли Віля виходила на зупинці, завважила, що хтось тримає її на оці. Не озирнутись не могла. Одна жінка (Вілі навіть здалось, що та пані дещо спала з лиця) співчуваюче дивилась на неї, наче мала надію поглядом передати щось сокровенне, щось дуже важливе. Лише пізніше зрозуміла – це пов’язане з Генієм. Мабуть, тому, що генії – істоти примхливі, складні, з ними не є легко, їх вразливість поінколи межує з божевіллям. Але чи ж бо не вони акумулюють в собі силу, яка здатна піднести інших, надихнути, відкрити шлях?! Як їх не любити?! Завжди нові та цікаві. Як без них?

Разів три-чотири на рік Віка, Віля, Ніка та деколи ще Оксі ходять своєю жартівливою компанією до лазні. Приїзд Ніки став новим поштовхом для такого походу. Цього разу Віра запропонувала відвідати турецьку лазню хаммам, подивитись самим, що ж це за лазня. В одному з модних журналів Віра прочитала, що хаммам будується у вигляді долоні, п’ять пальців якої – п’ять банних ніш. Вона ще тоді подумала, що сама людина схожа на долоню – має п’ять виходів у світ: голова, ліва рука, права рука та дві ноги. Перша банна ніша – передбанник, де можна гарно прогрітись, а от кожне наступне приміщення має трохи вищу температуру, ніж попереднє. У центрі такої долоні лежить просторий покій з розігрітими кам’яними лежаками. Лежаки поливають гарячою водою, лягають на живіт і прогріваються. Як тільки виступить піт, замовляється масаж, після якого миються. Опісля можна покупатись у басейнах. Їх три – теплий, прохолодний і холодний. Купаються в них по черзі, починаючи з теплого і закінчуючи зимним. Усім дівчатам ідея сподобалась. Отож, суботнього ранку ні світ ні зоря усі дівчата, крім Оксі, яка відправилась до Швеції досліджувати якість води озера Бульмен, зібрались разом, аби випробувати на собі принади турецької лазні. Над лазнею красувався напис: “In balneis salus”. Віля, вона переважно так робила, принесла мед з сіллю нанести на шкіру для чистки перед купанням, а також свічки для створення атмосфери затишку. Віра – термос з настоєм шипшини, банани, яблука і вишукане трояндове масло для ванн. Ніка, не відступаючи від свого правила, огірки. Щодо мила, шампунів та кремів, кожна з дівчат користувалась лише своїм набором, строго притримуючись виключно своїх поглядів та вподобань.
Здебільшого вони відвідували фінську сауну або російську баню з березовим віником. Сауну частіше, суху пару легше витримувати. Про японську лазню тільки чули, хоча, судячи з того, що це просто діжка, по груди повна гарячої води, особливого інтересу вона в них не викликала. Віра, правда, намагалась заохотити дівчат, розповідаючи про свою бабусю, яка в дитинстві купалась лише в діжці, і про прадіда, який вилікував радикуліт завдяки діжці. Він заповнював діжу вівсяною соломою, бувало, березовим листям, заливав туди кип’яток і закривав великою покришкою. Коли температура діжі ставала можливою для перебування в ній, залізав туди і парився, аж поки не починало остигати. Віра була впевнена, що діжка – це значно краще, ніж російська баня, бо голова в такій купелі не бере участі – і людина не відчуває задухи, і волосся не вилізає.
Ніка , перебуваючи в Карпатах, в одному селі побачила як створюють пару на плетених кріслах у позиції ліжма. Беруть 4 крісла, ставлять гусачком, під три з них підкладають посудини з закипілою водою. Під крісло, де повинна спочивати голова, такої посудини не кладуть. Для зручності при лежанні під голову підпихають коц. Щоб пара не надто втікала, закривають крісла простирадлом. Чомусь Ніка була впевнена, що щось подібне зустріне у турецькій лазні.
Пройшовши всі ніші, дівчата розляглись на лежаках в очікуванні старовинної процедури – масажу. “Один римлянин колись давно написав: “Шістсот років не знав купальний Рим жодного лікаря””, – сяючи, як кришталевий келих, сказала Віля. “Вони собі такі будували лазні, що нам і не снились, – з жалем вставила Ніка і додала. – У Карпатах душ іноді називають тушем. Він мовби затушовує, розслаблює.” “А душ для душі” – потягуючись протягнула заперечувальним тоном Віра. “Якщо не душить”, – бовкнула Ніка, перевертаючись на лежанці.
– Чим дикіший був народ, тим частіше він уживав масажування, про інші способи лікування він тоді й не здогадувався, – просвітила Віля.
– У Китаї та Індії масажували справжні жерці, а після масажу смарували все тіло пахучими олійками, – витягаючись під вправними руками масажистки лепетала Віра.
– А все ж не китайці, а греки першими наймали фахових масажистів, які терли, місили, давили, гладили й поплескували, – втрутилась масажистка.
– Ну, якби не апостол масажу Мецгер з Візбадена, не знати нам масажу взагалі, – підсумувала Віля.
Віра перехилилась до Вілі і спитала:
– Як тобі щипки?
– Я більше люблю штовхання під стегна та стукання, – потягнула Віля.
– Як на мене, найкраще – сікання кантом долоні, – донеслось від Ніки.
– Ходімо нарешті до води, – закликала Віля, – годі вже ліжма вилежуватись. Гайда.
У хід пішли губки, щітки, рукавички, гумові натирачі, навіть рушники, як у старомодних фільмах. Все закінчилось купіллю. Купальниці купались, плавали, плескались водою, а головне – сміялись і говорили, говорили, говорили, попиваючи чай. Приємний аромат троянди поступово ставав їхньою сутністю.

Мар так і не зголошувався. Ні тобі дзвінка, ні тобі листа, ні тобі жодної меси на пам’ять. Канув.
Віру викликали щось рекламувати на конференцію, якимось незрозумілим чином пов’язану з Бульхейром. Ця загадкова конференція мала би відбуватись в селі. Нобель на Волині, було б непогано, якби Віра отримала там Нобелівську премію. Віля носиться зі своїм Палау, а хочеться пошвендяти містом і не самій!
Ніка дістала джинси з дірками на колінах і замком на задку, сіру гаптовану сорочину і такі ж сірі шлапаки на танкетці та й посунула блукати бульварами міста.
Вітер не допікав. Хмари сопіли носами, наче їм щойно повикручували хвости, одна, найліпшечка, нагадувала колобка, що від мами втік і від тата втік, і від Ніки втече, хай-но зачекає. Горобці тицялись носами в порохи, цього добра на всіх вистачає, голуби проривались просто під ноги, знасилюючи покинені шкірки та шкаралупи. Від крамниць несло дріб’язковістю, а на скруті вулиць біля двох понівечених машин стояло кілька роззяв. Ніка купила з рук газету та й сіла на добротну лаву якраз у найприємнішому місці, звідти можна було оглядати усе навколо і бути непоміченою. Невдовзі на другу сторону лави присів приємно вбраний молодий чоловік. Він розмовляв по телефону. Потім, коли закінчив розмову, звернувся до Ніки легко й невимушено:
– А як на рахунок кави? У мене в запасі півгодини, може розділите зі мною трапезу? Ви яку любите?
– Капучіно. Шоколадне.
– Ходімо за столики.
Столики стояли поруч під обдертим тентом. Хлопець приніс дві кави з тістечками.
– Я забув спитати, які тістечка нині в пошані. Зрештою, вибору тут нема, бери, що дають. До речі, я Спиридонович. А ви?
– Бенедиктівна, – упоравшись з насуванням сміху, відказала Ніка.
– То ваш батько теж не ликом шитий.
– Такий вже дістався.
– А по секрету для спецагента ім’я скажете?
– Забула.
– Ім’я ще цікавіше, дуже східне.
– А ви, крім дівчат споювати, ще чим займаєтесь?
– Плюю та лапаю.
– Робота не з простих.
– А ви?
– Cпочатку лапаю, а потім плюю.
– М… Це щось новеньке. Було б що лапати. Ну і як? Вдається?
– Що? Лапати чи плювати?
– І те і друге.
– Як коли.
– А що більше?
– Плювати.
– Мені теж.
– То ми споріднені душі.
– А якщо серйозно, ви хто?
– Питання на засипку. Хіба не видно?
– Та так. Пробачте. І як я не здогадався! Ви ж прихильниця газети… Дайте поглянути… “Слово – чого-чого? – Про-сві-ти”. Ну і про які світи ви вже довідались?
– Як вам сказати… Різні.
– Варті опльовування і не варті?
– Ви так одним махом і влучили в саме ядерце.
– О, якби ж то було ваше серце…
Глянув на годинник. По його обличчі наче мурашка полізла.
– Пробачте. Запізнююсь. Бувайте, мав би плювальницю, неодмінно би вам подарував – потрібна річ у вашій справі.
– Дякую за каву.
– Пийте на здоров’я.
– Вдалого вам полювання. Може з другого разу і у вас щось вийде.
– Ви мене інтригуєте. Як дасть Бог, зустрінемось.
Кивнув головою і, не обертаючись, швидко пішов вздовж алеї.
Настрій у Ніки розпогодився. Екзотичне Ви, про яке вона знала лише з книжок, накладене на вільну, достатньо легку манеру розмовляти залишало по собі особливий шарм. Хотілось підвестися з-за столика і, не звертаючи ні на кого уваги, пливти по морозиво. Полуничне. Або з горіхами. Кедровими. Що вона і зробила.

Літак вилітав через дві години. Скрізь мерехтіли якісь обличчя. Віля вперто вивчала аеропорт, чекаючи на Генія. Весь час хтось телефонував. Цього разу це була Ніка, вибачається, що не може провести. Саме зараз виступатиме в філармонії. Тривають дні Моцарта. І Віра не може. Віля підійшла до ваги, зважила своє дещо, воно потягнуло на 15 кілограмів, самих книжок на 5 кг, це при тому, що майже все залишила вдома. Маленька торбинка, яку нізащо не віддала би на кидання, заледве набирала п’ять – і це тішило.
Вештатись з речами задоволення не викликало, а реєструватись без Генія не хотілось. Довелось сісти на підвіконнику в центральному приміщенні навпроти бару і дивитись пропливаючі перед очима рекламні ролики. Нудьга закрадалась до серця, несучи якесь спустошення. Стільки очікувань, біганини, а тут раптом пауза, маєш тобі, сюрприз називається. На мить зосередилась: чи не припустилась бува якої помилки. Виклала перед собою обидва квитки, передивилась вздовж і впоперек. Усе гаразд.
– Біжімо, – загукав Геній до приснулої Вілі, – дякувати Богу, встиг.
Вони скоренько подались на реєстрацію. Тільки їх і чекали.
– Жвавіше, будь ласка, – проворкувала працівниця летовища на ім’я, судячи зі значка, Соломія.
Не встигли вони сісти в літак, як Геній сказав:
– Ти мені пробач, але я вкладаюсь спати. Уявити собі не можеш, який я знесилений.
Віля безпомічно поглянула через око віконечка, на мить їй здалось, що над нам висить напис: “Вихід в інший світ”, ще раз пильно зиркнула на Генія, і тут, схаменувшись, покірно всміхнулась і прошепотіла:
– На добраніч.
А що вона могла вдіяти?!
Геній відповісти вже не спромігся – не чув, спав як вбитий. Ще й посапував. З його кишені випав аркуш паперу, на якому важко прочитуваним скорописом було написане таке: “Не страшно бути пустим. У тій чи іншій мірі всі незаповнені. Лише Всесвіт невичерпний. Страшно інше: закрити отвір. За Максвелом з Ейнштейном у замкненій зрівноваженій системі життя, а тим більше розум, неможливі. По-перше, отвір можна закрити ззовні, по-друге, також – зсередини. Але якщо ззовні отвір хтось колись, можливо, відчинить ( в пошуках скарбів, наприклад),то з зачиненим зсередини справи куди гірші…” Віля листок перечитала один раз, потім другий, майже запам’ятавши слово в слово, чемно згорнула його і поклала Генієві назад у кишеню. У неї було стільки планів, а тут ще на доважку виникло стільки запитань! І куди з цим всім тепер? Не будити ж його. Дурне становище, не стільки дурне, скільки неочікуване. Літак піднявся в повітря і, невимушено тримаючись висоти, невідлучно поніс разом з вишкіреним бульмастифом з рекламного ролика у сподіване несподіване.
А з екрана продовжувало лунати незабутнє: “Містер Бертон вважає, що буль-мастиф – досить небезпечний пес, якщо дозволити йому розвиватись природним шляхом”.

20 вересня, рівно через тиждень, Віля надіслала Ніці телеграму з одного слова:
“Fantastіc” без зворотньої адреси.
22 вересня Віра одержала месидж: “Wonderfully”,через годину після нього другий: “We’re in love”. Ще через годину, якраз коли Віра вилізала з ванни, новий: “Oh, my bed”. Її теж тягло до ліжка. Достеменного значення слів вона не знала, а здогади – лише здогади, тому не наважилась набирати номер Ніки. Приїде Віля, сама все й розкаже.
Ці дні у Віри зовсім не було настрою. Геній, чи як там його, не потрапляв на очі, як вона не шукала за ним, як не прислухалась до шуму за дверима, може часом йде, може де двері одмикає. Доля наче одвернулась в інший бік. Мучило її щось, непокоїло, а що, якщо Йому потрібна допомога, невже щось стряслось. І не сміла в сусідів спитати, лише з дня на день все більше хвилювалась. Щоб якось собі зарадити, потягнулась до поезії. Цього разу в око впали слова з “Золотослова”:
Cидить півень на ворітечках,
Ой люлі, люлі, на ворітечках.
Коси на землю, голос на небо.
Ой люлі, люлі, голос на небо.
Тепер щоранку, ледь прочумавшись, Віра знаходила себе в ліжку в позі рогалика, що мріє стати бубликом. Підводилась і переглядала серіали повідомлень на своєму мобільнику. Начитавшись, дівчина виразно бачила перед собою щасливу усмішку Вілі. Коли Ніка познайомила Віру з Вілею, у Вілі була пишна чорна коса до п’ят. Ходила тоді Віля відповідно до зачіски, поважно, мов середньовічна матрона, одягала довгі спідниці, навіть говорила протяжно, неначе пливучи. Якось її коса зменшилась на більше, ніж половину. Тоді ж Віля перейшла на вузькі спіднички до колін, інколи вони були трошки нижче, а бувало, що й на капку вищі. Майже одночасно вона перестала розтягувати слова, спокійно витримуючи будь-яку розмову рівно, у звичайному тоні. Приблизно через рік Віля знову змінилась: волосся тепер сягало плечей і збивалось у маленькі кучері, явними стали зміни і в одязі – запанував спортивний стиль, з часом виникла нова звичка – жестикулювати при розмові, знизувати плечима, а ще, коли Віля сміялась, її голова чомусь стала відкидатись назад. Найнесподіванішим виявився новий спосіб розмови – говорити енергійно, піднесено, компактно. При останній зустрічі Віля вразила ще раз: стрижка під хлопчика, супермініспідничка, вільна як для гри в теніс, мештики на найсучасніших шпильках, надзвичайно швидка мова, пересипана перлами жартів, інколи навіть Вірі здавалось, що Віля може захлеснутись власними почуттями або просто впасти, захопившись розмовою, бо її тіло пульсувало в такт з кожним словом. Тому її повідомлення такими зараз і мали би бути. Яка пані, такий і капелюх, а може й навпаки: який капелюх, така й пані.
Віра одного разу зауважила, що за своєю природою є спостерігачем. Світ, який стелився перед нею, чи то був з-над, чи то з-під, страшенно тішив її, та ніколи не пробуджував бажання бути в ньому. Єдине, на що вона усім своїм єством була спрагла, – це, вочевидь, була ласка. Коли Віра тулила до себе свої м’які іграшки чи ніжилась краплями води, стікаючими по шкірі, мовби відчуваючи рух кожної якнайменшої, або ловила сонячні промені шкірою, а зайчиків очима, її тіло виповнювалось такою магнетичною силою, що якби не стіни, які ізольовували усі флюїди від зовнішнього світу, до її дверей вишикувалась би чималенька черга. Але Віра не тільки потребувала тепла, вона могла його й роздавати. Колись, коли її потягло на астрологію, вона навіть натрапила на твердження Піфагора, що повноцінна людина повинна вміти і брати, і віддавати. Щодо цього, багато з її знайомих чомусь покульгувало: одних бажання брати настільки поглинало, що вони вже й не помічали, що комусь завдають болю чи навіть страждань своєю поведінкою, інші ж, віддаючи себе й своє, вражали відмовою прийняти хоч якусь віддяку, що могло ввести людей не просто в незручне становище, а у відчуття своєї вини, або ще гірше – нікчемності, це мимоволі ставило невидимі, але добре відчутні, бар’єри при спілкуванні. Віра, як їй здавалось, була відкритою для прийняття ласки і вміла бути вдячною. Цікаво, але ззовні вона трішки скидалась на приручене песеня, що тикається мокрим носиком у свого господаря. Саме тому, що випромінювала тепло, вона раділа кожній літері Вілиного послання, наче перебувала зараз на Палау. П’ючи чай відчувала якийсь нерозривний зв’язок з Вілею й пінистим океаном, смак кокоса і запах морських хвиль, що розбиваються завжди несподівано, залишаючи за собою мокрий, такий крохмально рохмалий, пісок, у який так хочеться ступити.
Задзеленчав телефон – і краплі чаю порскнули на розкритий на столі “Соляріс” Cтаніслава Лема. “… “Cиметріади” з’являються раптово. Їх утворення нагадує виверження. Океан враз починає блистіти, немовби декілька десятків квадратних кілометрів його поверхні покриті снігом. Через певний час скляниста оболонка викидається вгору у вигляді потворної бульки, в якій викривлюючись і відбиваючись, відображається весь небосхил, сонце, хмари, горизонт…” – могла б прочитати вона, але на дроті була Ніка, тому, окрім розмови з подругою, на той момент на світі нічого більше для Віри не існувало.

Серце Вілине палало. Геній був поруч. Постійно і у всьому. Він був біля неї і в ній. Вони напливали тілами, одне на одне, і думками, легко і вільно, сходились як води, що рухаються в одному напрямі, без сумніву, без натиску, через жарт і фантастасмагорію оточення, через реальну ірреальність. Двоє молодих людей, необтяжених відповідальністю за інших. Дві цікаві особистості, що не нудяться одна від одної. Двоє художників, обдарованих даром відтворювати побачене й почуте через насичений колір, виразне світло і оточуючу його тінь. Двоє свіжих одиноких тіл, повних неспитої енергії та нестримного бажання упірнути в інше й загорнутись ним, якщо не на віки, то хоча б на мить.
Вони занурювались у води живого океану і, ледь піднявшись над ним, обплутувались тілами, мов кумедні морські істоти поруч, видивляючі свої очі за ними. Навіть розмірено спокійний розкішний готель у Корорі, розташований на мальовничому пагорбі, з якого виднілись Скелясті острови, не міг зупинити тіл, розбурханих теплом і свіжим морським вітром, від постійного єднання. Вони нагадували собою мушлю, що, трішки розхилившись, стягала свої стулки докупи. Здавалось, їм не судилось коли-небудь втомитись говорити і кохатись. Ними керувала сама природа, вони всеціло належали їй, як кожна якнайменша комашка. У цих краях, де на днищі вод відтворюються величезні колонії коралів, де усе незбивно еротичне, тягнуче, закручуюче, двоє вільних молодих людей різної статі з однієї Батьківщини, закинених в далекі іншомовні краї, навряд чи змогли б не потягнутись один до одного. Тепер ні Віля, ні Геній уже не належали собі, вони розчинялись у пестощах та любощах, запливаючи одне в одного, або накриваючи собою, як це роблять острівні птахи, підкладаючись чарівними рифами одне під другого, віддаючи і не втрачаючи, беручи і не пересичуючись. Їх заносило геть усюди: вони кохались біля уламків старих японських літаків, залишених ще з Другої Світової, на розлогих деревах з пишною кроною і просто на піску на березі. У ті хвилини Віля уявляла себе печерою, в яку запливає, вигинаючись, риба, твердіючи і м’якнучи, випинаючись і тихнучи.
Життя було грою. І коли Геній у пориві жарту пустив плисти човником Вілин дуже дорогий мобільник, вона лише сміялась. Якщо б у цю мить він викинув і її одяг, Віля б продовжувала тримати усмішку. Між ними стояла повна довіра, а на Палау їм не треба було нічого, крім самих себе. У цьому Віля була повністю впевнена. “We’re in love”, “we’re in love” неслось від Вілі луною через океан на кишенькові телефони друзів і знайомих. “We’re” дуже нагадувало Вірі її ім’я і їй хотілось повторювати цю фразу за Вілею щоразу знову і знов.
Зрештою, підходила П’ятниця, день, коли у зайнятих по вуха роботою Робінзонів зазвичай закінчується самотність, вона мала завершитись і у Віри, адже ж саме цієї суботи прилітає Віля, а вона, судячи з розмови по телефону, готується спакувати у валізу не тільки сам Корор, а й всеньке Палау. Отож слід чекати на сюрпризи, вона навряд чи не привезе бодай кілька коралів, а ще буде безліч безцінних спогадів про дні та ночі в раю обіймів і солоду солоних бризків недосяжних для Віри океанських вод.

Ніка непробудно марила Маром. У снах неслась на конях, все довшаючими осінніми вечорами припадала до свого улюбленого фортеп’яна і грала, заливаючись не сльозами, а музикою, доповна звіряючи свою тугу і жаль інструменту. Це вона кликала його Мар, був він Мар’яном, скаче, напевно, зараз з якоюсь Мар’єю – Марією, навчає, бо не переводяться учениці в горах, а він уміє впливати, щільно заходити в серце і піднімати його на диби.
Ой коню мій, коню,
Золотая грива…

До Нового року дівчата практично не бачились по-справжньому. Зрідка передзвонювались. Кожна мала свої клопоти. Вілі з головою вистачало Генія. Ніка й дома бувала рідко, може гастролі, хоча звідки знати, хтось зі спільних знайомих казав, що бачив її на іподромі. Віра обставилась книгами і при найменшій нагоді загрузала в них. На Різдво дівчата наче випарувались з міста. Аж десь по Йордані першою обізвалась Віля.
– Дівчата, коли б нам зустрітись? Може зберемось, побалакаємо? Стільки всього зібралося! З весіллям мені поможете.
Тут же й домовились про зустріч за філіжанкою кави у арт-кафе того ж таки дня.
Столик вибрали кутовий, повністю відокремлений від усіх інших. Над ним висів привабливий світильник “Райдуга”, на стінах – картини під Ренесанс. Частувати захотіла Віля. Дівчата вибрали з запропонованого каву, збиті вершки з лісовими ягодами й тертим шоколадом, сік, шампанське та три бабки з вишнями.
– Мар якось назвав тістечка т’їстечками. Я розсміялась, то він виніс з хати стерту книгу кулінарних переписів 1910 року, чорним по білому там було написано: “Т’їсточка”, – весело сказала Ніка.
– Слухай, а може там були якісь супер тістечка?- з бісиками в очах дивилась на подругу Віра.
– Мене там заінтригувала назва – “перелі з ванілією”. Я, правда, до цього часу так і не спромоглась їх зробити, тим паче скуштувати. Донині пам’ятаю, що там було написано так: “Втерти аж збіліє 13 dkg цукру, 2 цілі яйця і 13 dkg муки з ванілією, досипати трохи муки і знов утирати. Виложити на стільницю, вимісити, вивалувати і викраювати формочками та пекти мірно. Уживати другого дня”. Досі не розумію до кінця, що означає “пекти мірно”, ще й у печі.
– Знайшла проблему, – засміялась Віля, – добре, що в тебе плита газова, ти б на моїй електричній навчилась готувати, тоді б питань таких не виникало, це вже точно.
Юнак у яскраво білій сорочці з метеликом на шиї з’явився не дуже швидко, одначе розкішна таця, у центрі якої вивищувалась карафа з соком, довкруж пообставлена чашами з вершками, з яких визирали смішні сунички, чорниці, малина, затьмарили хвилеве незадоволення. А якщо ще врахувати, що за цим кругом з вершків з одного боку парувала кава, а з іншого сміялись боками бабки, то настрій був чудовий. Стіл заполонили келихи й шампанське. Віля дістала з торбинки “а ля Палау” пачку німецьких цукерок у вигляді мушель і поставила на стіл.
Світильник з прозорою циліндричною колбою і кольоровим світлофільтром, покриваючим дно, на якому звивалась вужиком спіраль, постійно відволікав Віру. Коли світло згасло, засвітився низ колби, заповнений чимось схожим на віск, цей віск почав розм’якшуватись і танути. Десь під дном горіла електрична лампа, яка через фільтр освітлюювала циліндр червоно-зеленим світлом. Раптом віск проломився в прозору рідину над ним і бульками вирвався нагору, мовби зірвався вулкан, такий, який Віра, будучи дитиною, любила влаштовувати з порожніх паперових упаковок-пірамід з-під молока.
Віск тверднув, набираючи нагорі всеможливих загадкових форм, і частинками починав повертатись назад.
З часом він перестав відриватись від дна, а лише витягувався цівкою догори і повільно шкаралупів ззовні, Вірі здавалось, що вгору підіймається рурка з рідиною. Під верхнім шаром рурки згодом по черзі виникали нові шари, вони нагадували гофрований рукав колись улюбленої сукні. Через якийсь час поруч виросло диво, схоже на декілька сплетених між собою каменіючих букових палиць посеред каменів на дні.
Дівчата говорили. Було про що. А кам’яний ліс створював дивне відчуття покидання минулого. Віля до дрібниць старалась розповісти про підводне життя, Ніка – про музику, Віра переказувала книжки, які її вразили найбільше.
Час збігав, стовбури світильника подавались вниз і на дні з’явились кульки, вони плавились, висмикуючись від поверхні протуберанцями, набираючими округлих форм. Низ видувався і ставав схожим на живіт вагітної жінки. Циліндр повнився відірваними рідкими кулями, які безупинно штовхались. Дівчата попивали сік і говорили.
– Чим займається твій коханий? – спитала Ніка.
– Він художник. Пам’ятаєте виставку, яку ми разом відвідували. Це була його виставка.
– О! – хором затягли Ніка з Вірою.
– А можна було б ще якісь його роботи побачити? – спитала окрилено Віра.
– Все побачите, дайте час.
– А є у нього якесь ім’я? – пильно заглянула в очі Вілі Ніка.
– Геній.
– Як, як? – майже підскочивши зі стільця перепитала Віра.
– Не дивуйтесь. Він вартий такого імені. Хоча по батькові Спиридонович.
– Спиридонович? – Ніка втупилась у Вілю, – а можна його побачити?!
– Хоч зараз, – Віля швиденько витягла великий шкіряний гаманець з відсіками на фотографії й поклала перед ними.
– Ба, як цікаво, – зацокотіла Ніка, ні півсловом не згадуючи про свою пригоду.
– То він? – пильно вдивлялась Віра, а серце, упавши вниз, безупинно стискалось.
– Я зауважила, – продовжувала цокотіти Віля, – що між Б (Буль) і Г (Геній) лежить літера В, отже без В, – дівчина трохи не виросла вдвічі, – не вийде з Буля Генія у повному розумінні цього слова.
Тут Віра здригнулась, зблимнула очима і ледь не впала зі стільця – її ім’я, просте до того ім’я, починалось на літеру В.
– А як же бути зі Спиридоновичем? – раптом поспитала Ніка, ковтнувши про себе, що її повне ім’я теж пишеться з літери В.
– Хіба не ясно? Чотири – це 2 помножити на 2. А літера С у нашій абетці на 22-ому місці. Його ініціали – суцільна досконалість.
– Нічого собі! – бовкнула Ніка, – Йому можна сміливо йти у президенти. Українське диво – 2 на 2 чотири, тільки сказати про це треба голосно.
– Прізвище у нього не дуже українське, – вставила Віра.
– Буль? Та куди ж українськіше? Як тільки яка проблема – бульк і під воду, а коли всі перечубляться, помирнішають, виринаєш – і ти пан над панами, – захоплюючись грою, мімікруючи, розважала дівчат Ніка.
– Мене болить голова, – раптом перервала сміх Віра, – я вийду на повітря.
– Зараз, зараз. – Ніка дістала якісь піґулки від головного болю і простягнула.
– Дякую, – ледь чутно промовила Віра і покірно взяла їх, як колись з рук Генія, і так само чемно запила їх водою. Якось одразу усі розмови втратили сенс.
– Будемо йти, – підсумувала Віля, – зачекайте мене на дворі, тільки розрахуюсь.
Стояв дрібний дощ, точніше зависав у повітрі, Віру морозило. Дівчата підвезли її на таксі, запровадили просто до хати, вклали в ліжко, посиділи і розійшлись, поцілувавши одна одну на прощання.
– До зустрічі. Без тебе весілля – не весілля, – гукнула з порога Віля, але Віра вже не могла відповісти, вона провалювалась у сон.
Хвороба Віри затяглась. Час від часу дівчину провідували знайомі, Ніка заскакувала, коли випадала нагода. Віля ж постійно була зайнята. Але одного разу вона таки вирішила прийти, та не сама, а разом з Генієм.
Для цього дівчина відправилась у супермаркет, понавибирала повний кошик продуктів і різних потрібних по господарству дрібничок, звідти зателефонувала Генію. Він приїхав одразу, допоміг попакувати закуплені продукти і чемно супроводжував Вілю, несучи в обох руках повні пакети
Коли Віля попрямувала до будинку, в якому мешкала його бабця, він страшенно здивувався, жартома запропонував змінити маршрут, сказав, що якраз завтра збирався познайомити Вілю зі своєю бабунею. Ще ошелешенішим він став, коли вони зійшли з ліфта на поверсі його бабці, а коли постукали в квартиру Віри, стараючись натягнути на себе посмішку, Геній відчув себе цвяшком, який намагаються загнати в стіну.
Віра розгубилась, проте після удару новиною про весілля Вілі з Генієм, внутрішньо готова була до всіляких несподіванок, тому її розгублення закінчилось швидше, ніж на нього звернули б увагу. Геній тримав себе гідно. Насправді ж він, крім Вілі, нікому нічого не обіцяв, ні з ким з дівчат близьких стосунків не мав, якщо не враховувати думок. Зовнішньої вини взагалі не було, вона глибоко гніздилась всередині нього. Річ у тім, що Віра приводила в рух ту частину душі, яка відповідає за пристрасть. Геній був би нещирим, якби сказав, що аж так дуже любив Віру, бо люблять цілою душею, зрештою, хто наперед знає про підводні камені життя, інколи навіть не здогадуєшся про існування інших відчуттів. Спочатку ти можеш щиро бути впевненим, що любиш, а потім раптом пізнаєш щось таке, що починаєш дивитись на все по-іншому. Хоча треба визнати – перед його очима надто постійно танцем плив її силует. Він, не визнаючи цього сам, хотів її, язик не повертається назвати це хтивістю, бо не було у нього брудних думок. Думаючи про Віру, на невидимому рівні він єднався з нею. І біда в тому, що він знав це і навіть більше – глибоко відчуваючи духовну природу світу, мучився цим зв’язком. Крім того, його не відпускало дивне відчуття відповідальності за Віру, а тут ще й Віля.
А чи любить він Вілю всією душею? Вони, як це не парадоксально, швидше брат і сестра. Між ними є відчутне інтелектуальне поле плюс братерське взаєморозуміння. Та запаморочливого потягу на відстані, який він не може не відчувати до Віри, немає. Вілю треба бачити або чути, з Вілею треба говорити, щоб завестися. Було б краще не бачити ніколи обох дівчат одночасно.
– Знайомтесь. От і мій Геній, – відрекомендувала хлопця Віля.
– Не дивуйся, Вілю, але Генія я знаю: інколи він навідується до своєї бабуні, що живе навпроти.
– Треба ж, до речі, Геній якраз хотів познайомити мене зі своєю родиною.
– Дівчата, я з вашого дозволу вийду на балкон, – втрутився Геній і, не чекаючи відповіді, вийшов.
– А як його бабця тобі?
– Приємна старша людина, більше не можу нічого сказати, рідко бачу, хіба що приязно вітаюсь.
Потім була кава, якісь канапки, вино, тости, вітання, закінчилось прощанням і запрошенням на весілля. Єдиний, кому геть непотрібним був цей вечір, був Геній. Віра, яка десь заховалась в його пам’яті, знову постала у всій своїй красі перед ним. Як йому хочеться напитись, хто б знав.
Почуваючи себе без вини винним, Геній, як тільки за ним зачинились Вірині двері, підхопив Вілю на руки і поніс до ліфта. Вона хлюпала від щастя.
Вдома безтямно цілував дівчину, як після тривалої розлуки, ніби боявся, що вона відчує його переживання, зчитає його думки й сумніви. Геній щиро хотів бути з Вілею. У нього абсолютно не виникало бажання довідатись щось про Віру: де працює, чим займається, що полюбляє? Він навіть не розмовляв з Вірою, йому всеціло вистачає Вілі й Вілиного багатого світу. Як у нього могло з’явитись таке відношення до дівчини? Згадав рекламу: “Взула – забула”. Одначе його здивувала одна річ: Віля не наштовхувала його на нові ідеї, в голові крутилось старе, а Вірі, чи точніше думкам про Віру, це вдавалось. Що за парадокс? Треба набратись мужності, вирахувати Віру і поспілкуватись. Може тоді все стане на свої місця, і нічого більше не буде мучити.
З того дня Геній почав шукати приводу зустрітись з Вірою. Нагода трапилась швидше, ніж він би її придумав. До бабці насувалась урочиста подія – День народження. Чому б не запропонувати Вілі покликати її подружку, бабцину сусідку, щоб свято стало яскравішим?!
Жаданий безконечно день надійшов. Бабуня відкрила двері, обдарувавши внука з майбутньою не-вісточкою незрозумілим поглядом, запросила до хати. Вони вже сиділи за столом, як Геній шепнув Вілі на вушко:
– Слухай, ти б не хотіла більшого товариства? Може сусідів закличемо?
– Можна.
Геній переговорив з бабцею і вийшов кликати. З усіх сусідів вдома виявились тільки дід Петро і Віра. Було б це на день пізніше, Віри б теж не застали. До речі, вмовити Віру виявилось зовсім неважко, а дід Петро так втішився, наче тільки й чекав, коли його кудись запросять. Мабуть і поговорити немає з ким, а воно інколи хочеться душу вилити, про роки забути, себе показати й на людей подивитись.
Сиділи, жартували, Геній уважно слідкував за всіма, що хто каже, як рухається, як реагує. Усміхався собі під ніс. Коли вже всі почали почувати себе вільно, мов одна родина, ніби між іншим, став потрохи щось довідуватись про Віру. Коли ж він описував у гарячих фарбах момент Віриного падіння, всі реготали. Було весело, вино пили безцеремонно, поїдали кучеряві салатики і ще якісь нашвидку зладжені наїдки.
Дідусь так намотував страви, що йому щоразу сіпався правий вус. Енергійна Віля об сипала розповідями про Палау, про його свіжі, ледь прохолодні подуви вітру з-над моря, рівний пісок пляжів, блакитно-чисті сині води, гостинних тубільців, люксусові готелі, розкішні краєвиди, екзотичні делікатеси під кодовою назвою “пальчики оближеш”. Віра здебільшого мовчала і ніжила, розніжуючись, поглядом, від якого всередині щось м’якло і тануло. Вона була схожа на вершкове морозиво. У ній щось було таке затягуюче, до чого він йшов, що хотів утілити в своїх роботах. Вона була реальна і нереальна водночас. Якоїсь миті він злякався за неї, ніби зараз вона розчиниться як фантом. І голос її був м’який та еротичний. Якщо Вілин нагадував дзвіночки, отямлював, кликав до руху, то Вірин заспокоював, тягнув взятись за пензель, ручку, піднімав у польоті над буденністю. Шкода, він не в майстерні. Цілу ніч би малював. Геній встав, декілька разів пройшовся взад-вперед, і таки наважився.
– Я тут забув, мені конче потрібно в майстерню! Ви розважайтесь. Я вас всіх люблю. Біжу, – і на вушко Вілі прошепотів, – потім зателефоную, – тоді, не чекаючи на відповідь, прожогом вискочив за двері.
Відчутно було, що Віля готова скрикнути від розпачу. Всі інші зашарілись, наче стали винуватцями сімейної драми. Навіть дід Петро, розгубившись, витягнув з Віриної пам’яті англійське слово “pet”. Віра дивилась на скуленого чоловіка і думала, чому їй більше шкода діда Петра, аніж Вілю. Лишень Дора не зніяковіла, вона впевнено піднялась з-за столу і запропонувала тост за високе мистецтво, що вимагає жертв. Все відразу владналось. Потім були оглядини знаменитого саду Булів, знимкування на фоні врозтіч розрослих ліан, перегляди ладних альбомів та чайна церемонія на японський лад під звуки розладнаного рояля. Віля, як виявилось, знала не тільки її чи не краще за вишколених японських гейш, вона знала, що зараз не можна натискати чорні клавіші.

ТЕ САМЕ ТЕ САМЕ

А Ніка грала, ластячи всі, які тільки були, клавіші. Звуки розтягувались, плавно й малопомітно перетікали в інші, широко розтуляючи простір для голосу, для співу на одному диханні:
Туман горою
Ще й долиною,
Понад туманами
Та пшениця ланом….

А в тій криниці
Та холодна вода,
Там козаченько
Та коня напував…
Звуки вибирала, як з глибокої вирви, несучи задуму й журу. Потім біля рояля з’явився маленький артист – хлопчик років дванадцяти, який з неймовірною любов’ю тримав делікатне тіло скрипки, виспівуюче смичком, спочатку несучи звук високо вгору, потім опускаючи його далеко вниз, де тягнучи мелодію, умудрявся занурити її у слухачів.
І Віля, і Геній слухали заворожено, зворушені виконанням.
Після гри хлопчину викликали на біс. Це був його перший професійний вихід на сцену. Він, уклонившись, заграв “Чакону” Йогана Себастьяна Баха. Сувора музика старовинного обрядового танцю похоронного ритуалу боліла скорботою людини сильної, мужньої – і цим ставала ще важчою. Скрипка звучала як орган. Складалось відчуття, що на сцені оркестр. Чому такий маленький хлопчик виконує “Чакону”?! Адже ріст завжди пов’язаний з часом. Той, хто стоїть на самому початку дороги що може знати про її кінець?! Богдане Івановичу, ви б напевне визначили без промаху: третій закон Ньютона. Стан породив звук, звук породив стан. Які ж вчителі повинні були бути в цього вундеркінда! Воістину довести талант до пуття може лише геніальний педагог. Богдане Івановичу, може і я чогось у Вас навчився?!
Давно вже зі сцени зійшов і той хлопчик, і Ніка, насичуюча тишу залу акордами й арпеджіями, тепер вже висока білява дівчина співає знайому дитячу пісеньку, проте Геній десь далеко-далеко, рояль хіба акомпонує, підпорядковується його зануренню, скромно ховаючись і ховаючи все навколо на другий план. Насправді музика є завжди , він хоче, щоб вона звучала в нього на полотнах, щоб грала крапельками затяжних нот і відкритих ноток, сумно мінорна й весело мажорна, жартуючи і плачучи, впевнено й покірно, голосно і тихо, тонко і грубо, щоб проривалась через орган його душі багатоманіттям світла й тіней. Музика одухотворює. Геній просто не може досидіти до кінця. Він цілує Вілю і мчить у майстерню, попросивши передати Ніці величезну подяку. Цього разу Віля оговтується майже зразу, починаючи помаленьку звикати до таких коників. Натхнення.
Він поспішає, боїться розхлюпати почуття, добирається попуткою. Крапки його розширених зрачків, оточених захисними райдужними оболонками, ніби вглибають в очні яблука до краю. Навряд чи він чує під ногами твердий асфальт. Геній не йде сам, він би спотикався на кожному кроці, як сліпець, його несе на своїх крилах незрима сила, підхопивши геть усього як пір’їнку звуками наслуханої музики ще в залі філармонії. У ньому стоїть спів. Він котиться по тілу лунами, набираючи дивовижних форм і запаморочливих відтінків. Якби комусь прийшло в голову поспитати Генія, яка стояла того дня погода, а була вона вітряна та кисла, він би відповів: “Прекрасна”. На додачу дофантазував би блискучі зорі, велику перлину місяця і розлите в повітрі тепло.

Вілі наснився сон: темне небо, а по ньому яєчка літають. Великі і малі. Малі та більші. Всередині кожного чоловік замість жовтка. Довкола нього – прозорий і липкий світ думок його, шкаралупою обгороджений. Не достукаєшся.
Вона зірвалась з ліжка. Як сновида до ранку блукала по хаті. Потім на очі навернувся навчальний атлас з анатомії та фізіології людини. Намальоване бронхіальне дерево, щоправда перевернене, при чому кожний сегмент малюнка іншого кольору, нагадувало Вілі підводні рифи.
Погляд ковзнув на дихальні міхурці легень – альвеоли, такі схожі на повнокровну китицю винограду. Віля встала, пішла на кухню, відкрила холодильник, витягла звідти виноград, переклала його в тарелю з чорної кераміки, поставила просто у вітальні на столі та почала малювати. Вона малювала, а потім різко розірвала листок. Тепер їй здавалось, що альвеоли мали би нагадувати медуз.
Якийсь час дівчина сиділа тупо, без жодної думки в голові. Потім підсунула до себе атлас і вкотре стала його гортати. Її зацікавило зображення епітелію трахеї; війки для виразності забарвлені у зелений колір та жовті ворсинки келихоподібних клітин, розміщених між війками. Її схвилювало, чому в усьому їй відчувається неявно приявний підводний світ, до чого вона тепер би не бралась, як не хапалась за папір, щоб розвантажити себе, очистити, залишити зайве на ньому – нічого не змінювалось.
Геній затримувався. Над ним щільно закривалась оболонка його світу як над ікринкою, він наче йшов під воду, де їй, Вілі, не було місця. А через лічені дні мало би відбутись весілля. Чи стануть вони щасливі разом, як її батьки, як виплекана і виношена нею мрія?
Серцю було так важко, що Віля набрала номери Ніки й Віри і напросилась на невідкладну зустріч.
– Віро, будь ласка.
– Ніко, ти мені потрібна.
Все зайве знеможливилось. О 5-й дня дівчата навперебій тягнули одна одну в свої пенати, проте зійшлись на одній ідеї – поплавати на екскурсійному катері.
У барі з оригінальною назвою “Bull” за столиком з ледь підстрибуючою пляшечкою “Живчика”, з подовгуватими пиріжками з повидлом, по два на кожну, було досить приємно. Обвиваючий, як вимріяний легінь, кокетливий вітерець, пливуче навкруги, посмішкою, місто під загадкове підкліпування хмарами, а головне – довгий-довгий вуж піни на воді.
– Нарешті зі своїх мушель повилазили, – втішилась Ніка, – я вам кіндер-сюрпризи принесла. Будете дивитись? Одна умова – розшифровувати буду я.
– Ну-ну, – Вілька першою прокусила своє яєчко, – мені випала машинка.
– А у тебе cамої що? – дівчата зацікавлено дивились на Ніку.
– Пташка.
Задзеленчав мобільник. У Ніки. Вона густо зашарілась;
– Мар, – і відійшла від дівчат.
– Тепер, Віро, твоя черга, – промовила Віля.
Віра взяла у руки серветку, розстелила на столі і, як тільки виклала на стіл сюрприз, столом затрясло, неначе в лихоманці, яйце весело вистрибнуло з-під рук, перелетіло через борт і булькнуло просто в збиту до каламуті воду.
– Ой, – вирвалось у дівчат.
– Але булькнуло! – засміялись хлопці за столиком, сусіднім.
Проте дівчата не встигли зажуритись, повернулась щебечучи Ніка;
– Телефонував Мар. Завтра в нього захист дисертації на тему: “Зв’язок будови носа з формою бульки, яку він видуває”. Він мені ще в Карпатах казав, що на відміну від ніздрів усіх видів сучасних мавп, ніздрі людини зведені додолу. Сама природа застрахувала людину від води, що може потрапити в дихальні шляхи, коли їй раптом закортить окунутись, до прикладу, як окунь, у воду. Причому якщо в негроїда ніс майже плаский, а ніздрі, що лежать на самому низу носа, підняті лише кутиками біля його центра, то в монголоїда, якому судився трохи вищий ніс, ніздрі йдуть паралельно нахилу стінок носа. У нас же, європейців, найвищі носи, відповідно і більші носові отвори. А сьогодні він почав мені наводити величини видутих через ніс бульок представниками різних рас зі своїх експериментальних досліджень. Уявляєте?
І Ніка вмовкла.
– А як щодо українок? – поцікавилась Віля.
Ніка не реагувала, думала щось своє, потім, мовби звалившись з високої гори, сказала:
– Він мені покаже як по ідеї мала би виглядати булька, видута однією з єгипетських мумій. Завтра.
– Ну-ну, – ляпнула Віля.
– І це все? – не втрималась Віра.
– Та ну його з тими бульками, я вам дещо покажу, – і Віля обережно дістала з пакета старовинний настінний годинник з зозулею. – Знаєте, хто мені його подарував?.. Геній.
Дівчата нахилились над дивовижею, з якої майже в такт з їхнім серцебиттям лунало: “Ку-ку”.
Ку-ку.

авторський роман Галини Мирослави
сайт автора: Поезія і проза Галини Мирослави
всі авторські права захищені

Написати коментар

Пошук по сайту

LiveInternet