Було це дуже давно. Стояв тоді серед степу палац і жив у ньому пан, що мав багато овець, корів, коней, а також, багато рабів. Раби за нього землю орали, сіяли, косили, всі на пана працювали. А панові – все мало. Забажав він, щоб у нього все було золоте. Почав шукати, хто б йому у цьому допоміг.
Нарешті знайшовся один чоловік на ім’я Влас, якому було вже сто тридцять сім років. Каже Влас панові: «Потримай, пане, моя палицю в руках».
Тримає пан палицю в руках і годину, і дві, і три. Набридло йому тримати, замахнувся він на старого, кричить: «Скільки я буду її тримати?»
«А ну, дай палицю сюди», - каже Влас. Подивився, а вона золотою зробилася.
«Ну, тепер у тебе все буде золотим»,- сказав старий.
«Як це?»,- не повірив пан.
«Дуже просто, сам побачиш»,- вклонився старий і відійшов.
Підійшов пан до вікна. Там квітка стояла. Доторкнувся він до квітки – стала квітка золотою. Взявся пан за стілець – і той золотим став. Сперся руками на стіл – став стіл золотим. Прийшов час обідати. Пан взяв хліб – став хліб золотим. Все стало золотим: ніж, виделки, тарілки. Їжа стала золотою – не можна їсти її. Наказав пан, щоб його годували.
Пішов пан до спальні. Повалився на постіль – стала постіль золотою, і подушки, і ковдра. Ковдра придавила пана, ніхто не може зняти з пана ковдру. Побігли за старим Власом.
Прийшов Влас, подивився і каже: «Пізно. Тепер йому нічим не допоможеш».
Дивуються люди: «Дивіться, золота ковдра пана на смерть задавила!»
А старий Влас каже: «То його не ковдра, а жадібність задавила!»
Так і стало на світі одним жадібним паном менше.
Переклад: Наталія Козленко